Ярослав Гашек - Пригоди бравого вояки Швейка

— Але, Швейку, — перебив його благальним тоном волонтер Марек, — дозволь Юрайді скінчити.

Юрайда розповідав далі:

— В одній хаті я зустрів старого вояку з часів окупації Боснії та Герцеґовини. Він відбував уланом військову службу в Пардубіцах і ще до сьогодні не забув по-чеськи. Він почав зі мною сперечатися, що в Чехії до ліверних ковбасок дають не майоран, а ромен. Я дійсно вже не знав, що робити, бо кожна розумна і неупереджена людина мусить вважати майоран королем усіх прянощів, які тільки даються до ліверних ковбас. Треба було на швидку руку знайти таку заміну, яка б додала ковбасам спеціального пряного смаку. І ось я знайшов в одній хаті під образом якогось святого весільний віночок з мирту. Це було в хаті молодого подружжя, і тому гілочки мирту у віночку були зовсім свіжі. Я й додав цього мирту до ліверних ковбас; звичайно, весільний віночок я мусив тричі парити в окропі, щоб листочки пом’якшали і втратили свій гострий запах і присмак. Зрозуміло, коли я забирав цей весільний миртовий віночок для ліверних ковбас, було багато плачу, мовляв, за таке блюзнірство — бо цей віночок був посвячений — мене влучить перша-ліпша куля. Ви ж їли мою ліверну юшку, і ніхто з вас не розчовпав, що пахне не майораном, а миртом.

— В Їндржиховім Градці, — відізвався Швейк, — був колись ковбасник Йозеф Лінек. У нього на полиці стояли дві коробки. В одній була мішанина усіляких приправ, яку він додавав до ліверних ковбасок і кров’янок, в другій — порошок від паразитів, бо ковбасник вже кілька разів переконався, що його покупці разом з ковбасами хрумкають то блощиць, то прусаків. Щодо блощиць, то вони, завжди казав ковбасник, мають присмак гіркого мигдалю, який кладуть до кексу, а ось прусаки в ковбасах смердять, як стара спліснявіла біблія. Тому він завжди приділяв багато уваги чистоті і порядку у своїй ковбасярні і всюди сипав той порошок від паразитів. Якось одного разу готував він кров’яну ковбасу і як на гріх мав саме на той час нежить. Вхопив він ту коробку з порошком від паразитів і всипав у фарш. Так щоб ви знали, з того часу в Їндржиховому Градці за кров’яними ковбасками ходили тільки до Лінека, люди просто юрбою валили до його крамниці, а він був людиною розумною і здогадався, що уся справа в тому порошку від паразитів і від цього часу почав замовляти цілі ящики того порошку, заздалегідь попросивши фірму, у якої той товар купувався, писати на ящиках: «Індійські прянощі». Це була його таємниця, і з нею він зійшов у могилу. А найцікавіше було ось що: з тих домів, які купували у нього ковбаски, повтікали геть усі прусаки і блошиці. Відтоді Їндржихів Градець належить до найчистіших міст в усій Чехії.

— Ти вже скінчив? — спитав волонтер Марек. Він, мабуть, також хотів втрутитися в розмову.

— Про це я вже скінчив, — відповів Швейк, — але подібний випадок стався у Бескидах. Та про нього я вам розповім, аж коли підемо в бій.

Волонтер Марек почав:

— Кухарське мистецтво найкраще пізнається під час війни, особливо на фронті. Я дозволю собі зробити невеличке порівняння. У мирні часи ми читали і чули про так звані льодові юшки, тобто про юшки, до яких додають лід. Це улюблена страва в Північній Німеччині, Данії і Швеції. Але ось прийшла війна, і цієї зими в Карпатах солдати мали стільки мерзлої юшки, що вони її навіть і не їли. А прецінь це ж делікатес.

— Мерзлий ґуляш ще так-сяк можна їсти, — зауважив фельдфебель Ванєк, — але не більше тижня. Через цей ґуляш наша дев’ята рота залишила позиції.

— Ще в мирний час, — з незвичайною для нього серйозністю сказав Швейк, — уся військова служба оберталася навколо кухні і навколо всіляких страв. Був у нас у Будейовіцах оберлейтенант Закрейс. Він весь час огинався навколо офіцерської кухні, а коли якийсь вояка бувало щось встругне, він ставив його струнко і починав: «Якщо, гультяю, це ще раз повториться, я з твоєї пики зроблю ромштекс, розтовчу тебе на картопляне пюре, а потім тебе ж цим нагодую. Полізуть з тебе гусячі тельбухи з рисом, ти будеш схожий на нашпіґованого зайця на жаровні. Ось бачиш, мусиш виправитись, якщо не хочеш, аби люди думали, що я з тебе зробив фаршировану печеню з капустою».

Дальша лекція і цікава розмова про використання меню у вихованні солдатів перед війною були перервані страшенним галасом нагорі, де скінчився святковий обід. Із хаотичної мішанини голосів виділявся крик кадета Біґлера:

— Солдат повинен ще в мирний час знати, чого вимагає війна, а під час війни не забувати того, чого навчився на учбовому плацу.

Потім почулось сопіння поручника Дуба:

— Прошу констатувати, мене вже втретє ображають.

Нагорі діялись великі справи.

Поручника Дуба, який плекав вже відомі інтриганські наміри щодо кадета Біґлера і саме тому потягнув його до батальйонного командира, офіцери зустріли неймовірним ревом. Жидівська горілка діяла на всіх знаменито.

Перебиваючи один одного, вони кричали, як скажені, натякаючи на кавалерійське мистецтво поручника Дуба: «Без конюха ні кроку!», «Наполоханий мустанґ!», «Як довго ви, колеґо, перебували серед ковбоїв на дикому заході!», «Цирковий наїзник!», «Улюбленець публіки, король манежу!».

Капітан Заґнер швидко налив Дубові чарку проклятої горілки, і ображений поручник сів за стіл. Він підсунув старе розбите крісло до надпоручника Лукаша, який привітав Дуба співчутливими словами:

— Ми вже, друже, все з’їли.

На смутну постать кадета Біґлера ніхто не звертав уваги, не дивлячись на те, що він згідно з приписами офіційно доповів про себе капітанові Заґнеру та іншим офіцерам навколо столу, повторюючи кілька разів підряд:

— Кадет Біґлер прибув до штабу батальйону.

Біґлер взяв собі повну склянку, сів скромно біля вікна і чекав на відповідну хвилину, щоб пустити у повітря феєрверк деяких відомостей, вичитаних ним із підручників.

Поручник Дуб, якому та жахлива смага вдарила в голову, стукав пальцем по столу і ні з того ні з сього звернувся до капітана Заґнера:

— Ми з окружним старостою завжди, бувало, говорили: «Патріотизм, почуття обов’язку, самозречення — це найкраща зброя на війні». Нагадую вам про це саме сьогодні, коли наші війська вже ось-ось перейдуть кордони.

***

До цих слів продиктував уже хворий Ярослав Гашек «Пригоди бравого вояки Швейка під час світової війни». 3 січня 1923 року смерть навіки замкнула його уста і не дала скінчити один з найвидатніших і найпопулярніших романів, написаних після Першої світової війни.

ДОДАТОК

Ви, шановні читачі, перегорнули останню сторінку всесвітньо