Василь Биков - Знак біди
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Щоразу вона озиралась довкола крізь чагарник, все поглядаючи у бік садиби, — боялася, не доведи Боже, хтось прийде й побачить. Тоді пропала вона й пропала бомба. І це після таких мук! Коли вона нарешті доволокла бомбу до ями, сили її, здавалося, зовсім вичерпались, вона вже не могла перекотити її через горбочок землі і впала на неї грудьми, лежала так, мабуть, довго. Вона увесь час казала собі: ну годі, вставай — і обіцяла: встану, зараз встану. І не вставала, бо не могла. В очах у неї спочатку все потемніло, наче вночі, потім дуже помалу розвиднялося, і серце вилітало з грудей від знемоги.
Мабуть, вона лежала так довго, обхопивши задрипане тіло бомби, сама від ніг до голови вимащена в грязюку. Коли трохи відпустило подих, уже не підводячись, вперлася ступнями в коріння вільшин, напружилась востаннє й посунула спершу хвіст, а тоді й голову бомби.
Обвалюючи за собою свіжу землю, бомба нарешті важко гупнулася об дно — звалилася в яму. Степанида ще полежала на грязькій землі, тоді встала і взяла лопату.
Засипати було легше, й вона старанно закидала яму землею, притоптала зверху. Решту Землі з країв вибрала лопатою і розсипала непомітно довкола. Потім прибрала все з відземків, з кущиків, обмела, обтрусила і обібрала пальцями, щоб і знаку не було про те, що тут хтось копав. Трохи оддалік зібрала у вільшнякові оберемок почорнілого листя, притрусила ту місцину, тоді одійшла далі по виярку, назбирала ще рудого, чорного, звогчіло-зіпрілого листя, накидала на яму, щоб і зблизька не було видно свіжої землі. На додаток сходила до старого сховку, притягнула трохи хмизу, розкидала де-не-де. Нібито ніхто тут і не ступав ніколи.
Спираючись на лопату, вона ледве припленталась на своє подвір’я, де запитливо-уважним поглядом стрів її зголоднілий Рудько, але тепер вона не могла навіть сказати йому доброго слова. Тільки коли той спробував слідом за нею ускочити до сіней, вона зупинила його — бо ж собака мусить бути на подвір’ї. Вона защібнула сіни, додибала до помосту в запічку і лягла, як була, в хустці й ватянці — роздягтись вона вже не мала сили.
Вона лежала так у вихололій хаті, отупівши від виснаги, дослухаючись до невиразних далеких і близьких звуків знадвору, й думала, що може так статися, що її заберуть, тоді, звичайно, всі її спроби буде знищено впень. Але ж, може, їй ще пощастить. Головне було зроблено, лишилось небагато. Аби ж їй ще бодай кілька днів волі, щоб побачитись із Віктором, сходити в містечко, де з ким порадитись. Коли якась біда, горнешся до людей, бо хто ж тобі допоможе, як не люди. Навіть у такий страшний, клятий час, як війна.
Довгенько полежавши, вона, однак, майже не відпочила, руки й ноги гуділи, але прийшло заспокоєння — і стало холодно.
Вона вже кілька днів не палила в печі, в грубці також, хата зовсім вихолола. Мабуть, треба було пропалити на ніч, а то до ранку задриґониш тут зубами. Та й картоплі зварити. Їсти також дуже хотілося, а в неї не було й скоринки хліба.
Степанида поволечки опустила ноги й злізла з помосту. Надворі вже вечоріло, але ще було видно, поза хатою гув вітер, і гілля лип на подвір’ї шалено метлялося, гнучись під невтримним натиском вітру. В грубці лежали накладені позавчора дрова, треба було тільки розпалити їх. Степанида взяла із закапелку скіпку й помацала рукою поміж піччю й стіною — там вона ховала від Петрика сірники. Тільки-но вона дістала звідти коробку, як на подвір’ї сильно загавкав Рудько. У неї недобре калатнуло серце, і з сірниками в руках вона кинулась до вікна.
Рудько стрибав по дворі й несамовито гавкав, аж захлинався, а дорогою з гостинцю до хутора швидкою ходою чимчикувало четверо чоловіків із гвинтівками. Здалеку вона начебто впізнала кожного з них і сказала собі: «Ну, все!»
Як не дивно було їй самій, вона не дуже перелякалася і не побігла нікуди, ніби чекала того й розуміла неминучість саме такого кінця. Напруживши збентежену пам’ять, вона лишень прикинула тепер, що треба зробити наостанку, і не пригадала нічого. А може, вона вже все зробила? Вона кинулась од вікна у запічок, тоді вибігла до сіней, мабуть, щоб бути подалі од вікон. Рудько все захлинавсь коло хвіртки, і тоді на дорозі здаля бабахнув перший їхній постріл. Рудько пронизливо заскавулів і затих — чи не назавжди? Вона зрозуміла: тепер черга їй.
Щось, однак, зрозумівши, вона кинулась з сіней до комірчини і накинула защіпку на скобель. Ні, так просто вона їм не дасться. Вона ж таки не Рудько. І не Петрик. І навіть не Корнило. Ще вона з ними позмагається. Нехай убивають. Уб’ють, тоді що ж... Тоді їхнє зверху. Однак ще не вбили, і з власної волі вона їм не здасться.
Три удари підбором у двері відбились у сінях гомінкою луною.
— Відчини!
Вона сиділа навпочіпки за товстим дубовим одвірком у комірчині й мовчала.
— Степанидо, відчини! А то виламаємо!
«Ламайте!» — покірно подумала вона. Але не так легко зламати старосвітські двері, на яких у три пальці дошки, викувана з цілого прута защіпка, пробитий крізь весь одвірок і загнутий кінцями зсередини скобель. Ламайте!
Вони перемовлялися там за дверми — прислухавшись, вона впізнала рикливий голос Гужа, пискучий підголосок Колондьонка, решта були незнайомі.
— Гей, ти, активістко! — ревнув Гуж. — По-доброму відчини! А то гірше буде! Ти мене знаєш!
— А дулю вам! — крикнула вона, не втримавшись, і одразу ж пошкодувала: нащо було з ними зв’язуватись?
Нехай би не знали, де вона, стукали собі у двері, шукали вчорашнього дня.
Вона гадала, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знак біди», після закриття браузера.