Лія Оттівна Шмідт - Свої, чужі, інші

— Ходімо, — з байдужою втомою в голосі погодилась Ола. Їй було вже однаково. Батька не врятувати…

Вона побрела за Інтаром у Храм.

У старому приміщенні й справді, як і раніше, було набагато прохолодніше. Інтар подумав: може, ще й тому кхаабрці так люблять свої храми? Діти пройшли до підвищення, з якого колись провіщали жерці, й видерлися на нього, сіли, як на лаву, звісили ноги. Інтар стяг сорочку й ліг, відкинувся назад, спиною на каміння. Воно приємно охолоджувало спітніле тіло.

Ола перша порушила мовчанку:

— Пробач. Дурниці все це, зі скарбом.

Хлопчиськові стало так гидко, начебто він сам цей скарб від Оли ховав:

— Та гаразд… Ми хоч спробували…

— Ох, тут і пробувати не було чого! Я зовсім безмозка! А батько тепер пропаде через мене! — Ола зі злістю тупнула по гранчастому каменю, одному з тих, що з них і було складено підвищення. І раптом…

— Ой, Інтаре!

Вона зістрибнула вниз, і хлопчик за нею, щоб побачити, як камінь — а був він завширшки з лікоть, та й заввишки не менший — відповзає кудись у порожнечу, вниз, а на його місці відкривається чорний отвір.

— Ой, Інтар! — з подивом повторила Ола.

— Ого! — хлопчисько отетерів на мить, проте застромив руки в порожнечу й намацав щось… горловину мішка!

Він потяг його на себе й висмикнув ривком. Мішок виявився не дуже великий — наполовину менший за розміри схованки — й не надто важкий…

— Скарб! — прошепотіла Ола.

— Дрібнуватий для скарбу… — із сумнівом промовив Інтар.

Він оглянув мішок. Той був шкіряний, і тому, видно, вцілів. Але ось мотузка, що нею перев'язали горловину, розсипалася в руках у хлопчика, ще коли він витягав торбу, так що Інтар просто розкрив її та обережно висипав усе, що там лежало.

— Чаша! — Ола радісно схопила в руки велику річ. Це й справді була чаша для пожертв, курна, але вона тьмяно блищала в сонячних променях. — Золото! — дівчинка радісно піднесла руки з чашею догори.

— Золото? — перепитав Інтар. — Дай подивитися.

Він узяв чашу. Та з вигляду нагадувала золоту, однак виявилася зовсім легкою: хлопчик без напруги тримав її в одній руці.

— Е, ні, — промовив він розчаровано, — яке вже там золото. Мабуть, полив’яна чи латунна, тільки позолочена.

— Як?! — запротестувала Ола.

— А так, — хлопчик скривився, — вона легенька. Таку золоту я й не підняв би, — він тицьнув чашу в руки Олі. — Фальшивка…

Дівчинка притисла чашу до себе.

— Ти… ти впевнений?

— Ага… Можна, звісно, й до ювелірів поткнутися, але праву руку даю — вони підтвердять.

У Оли на очі навернулися сльози.

— Це нечесно!

— Стривай, не рюмсай, давай подивимося, що тут іще… — Інтар нахилився над скарбом. Здебільшого це були потемнілі від часу гроші. Хлопчик розгледів їх уважніше й поморщився.

— Мідь і дрібні срібняки. Тут навіть золотих нема! — А… А ось це?! — Ола схопила намисто з червоних каменів. — Це рубіни?.

Інтар покрутив між пальців один «рубін» і злегка вдарив ним об камінь. «Рубін» із дзенькотом розколовся.

— Скло… — зітхнув хлопчик. — Усе це — просто мотлох, Оло. Його якнайбільше за пару сотень золотих збути можна…

Дівчинка опустила руки й відвернулася. Інтар очікував, що вона розплачеться, але Ола не квапилася ревіти, а хлопчик так і стояв, розгублений, над купою «скарбів».

Нарешті вона повернулася. Очі були сухі.

— Ти казав — тобі півсотні треба. Продай це — й бери гроші, — промовила уривчасто й знову замовкла, стисла губи.

Інтар ошелешено закліпав. Ось тобі й маєш! Адже зовсім мала! І дівчисько! А поводиться так, що й не кожен чоловік зважився б…

До цієї миті хлопчик просто жалів Олу, але зараз перейнявся до неї більшою повагою. Однак про те, щоб і справді взяти, роздобути отак гроші й поїхати, навіть не подумав. Покинути дівчисько саме? Ні, так вчинити Інтар не міг.

У Столиці чекав наставник Сорот. Там діялося щось лихе, і, може, воно вже трапилося, тож повернеться Інтар за місяць чи за рік — буде вже не так важливо.

Але там чекав наставник Сорот, який навчив Інтара ніколи, нізащо не кидати своїх. А ще — дрібних і слабких не кривдити, й навіть навпаки. Ола була молодша, вона була слабка. І вона встигла стати своєю, хоч Інтар зовсім не розумів, як і коли це сталося. Але він не міг покинути її, так само, як не зміг залишити Теллі вмирати. І край.

— Нікуди я не поїду. Ми витягнемо твого батька, — промовив він, і тут на нього ніби осяяння зійшло: — Ми повернемо йому коштовності, які він купував!

Ола здивовано витріщилась на хлопчика:

— Ти що мелеш? Вони ж у… у неї тепер!

— А ми їх украдемо! — випалив Інтар. І виправив себе: — Я вкраду!

— А ти вмієш? — розгубилася дівчинка.

— Вм… — він затнувся. — У мене вийде!

— Але вони ж там, у будинку…

— Нічого! — Інтар ляснув Олу по плечі. — Зараз поміркуємо. Ходімо назад, нам у живе місто час. А дорогою побалакаємо.

Але першу частину шляху пройшли мовчки. Інтар не мовив і слова, ні поки поверталися до будинку, ні коли забрали речі й вибиралися з Міста Примар.

Обличчя в нього було таке серйозне й