Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Зрілий вік

— Авжеж. Куди вона пішла?

— Вони хтіли піти на танці. Здається, в «Тарантул».

— Де це?

— На вулиці Мосьє-ле-Пренс. Ви побачите, там крамниця грамплатівок, а танцювальна зала в підвалі.

— Дякую.

Матьє ступнув кілька кроків, потім повернувся.

— Даруйте, я забув попрощатися з вами.

— До побачення, пане, — сказала Рената.

Матьє повернувся до авта.

— Вулиця Мосьє-ле-Пренс, це за кілька кроків звідціля. Їдьте поволі, я вас зупиню.

«Аби лиш вона була ще там! Я загляну в усі танцювальні майданчики Латинського кварталу».

— Зупиніть тут. Зачекайте мене хвилину.

Матьє увійшов до крамниці грамплатівок.

— Де «Тарантул»? — поспитався він.

— У підвалі. Спустіться східцями.

Матьє спустився вниз, вдихнув прохолодне і плісняве повітря, штовхнув стулку оббитих шкірою дверей і здригнувся, наче його вдарили кулаком під дихало: Івіш була там, вона танцювала. Він притулився до одвірка і подумав собі: «Вона тут».

Це був порожній, чисто виметений підвал з рівними стінами. Яскраве світло падало з-під проолієних паперових плафонів. Матьє угледів десятка півтора накритих скатерками столиків, що губилися в глибині цього мертвого світлового моря. На брунатних стінах були розклеєні кавалки барвистого картону, що мали зображати екзотичні рослини, та картон уже покоробився від вологи, кактуси набрякли пухирями. Невидний програвач награвав пасодобль, і ця прихована мелодія робила цю залу ще більш голою і незатишною.

Івіш поклала голову на плече своєму партнерові і тісно пригорталася до нього. Танцював він добре. Матьє впізнав його: це був той високий чорнявий молодик, що супроводжував учора Івіш на бульварі Сен-Мішель. Він вдихав пахощі її кіс і деколи цілував їх. Бліда мов крейда, із заплющеними очима, вона відкидала коси назад, а він щось шепотів їй на вухо; вони танцювали самі посеред майданчика. В глибині зали четверо молодиків і страшенно намазана дівчина ляскали в долоні й волали: «Давай! Давай!» Високий чорнявий молодик підвів Івіш до столика, обнімаючи її за стан, студенти метушилися круг неї й вітали її; у них був химерний вигляд, заразом фамільярний і бундючний; вони на відстані огортали її круглими, м'якими порухами. Нафарбована жінка поводилася стримано. Вона стояла, важка і млява, з непорушним поглядом. Потім вона запалила цигарку і мовила:

— Давай.

Івіш упала на стілець поміж молодою жінкою і білявим чоловічком з круглою борідкою. Вона реготалася, мов навіжена.

— Ні, ні! — горлала вона, розмахуючи руками перед обличчям. — Немає алібі! Не треба алібі!

Бородань запобігливо підвівся, поступаючись місцем вродливому чорнявому танцюристові. «Готово, — подумав Матьє, — за ним уже визнають право сидіти біля неї». Чорнявий красень начебто вважав це геть природним; втім, він єдиний з-поміж товариства видавався задоволеним.

Івіш показала пальцем на бороданя.

— Він тікає, бо я обіцяла його поцілувати, — регочучи, сказала вона.

— Дозвольте, — з гідністю сказав бородань, — ви не обіцяли мені, ви мені цим погрожували.

— Гаразд, не буду тебе цілувати, — сказала Івіш. — Поцілую я Ірму!

— Ви хочете поцілувати мене, крихітко Івіш? — здивовано втішилася молода жінка.

— Авжеж, гайда. — Івіш владно потягла її за руку.

Товариство здивовано розступилося, хтось м'яко і докірливо мовив: «Послухайте, Івіш!» Чорнявий красень холодно дивився на неї з тонкою посмішкою; він пантрував на неї. Матьє відчув якесь приниження: для цього елеґантного молодика Івіш була всього лиш здобиччю, він роздягав її досвідченим чуттєвим поглядом, вона була вже гола перед ним, він угадував її перса, стегна, запах її тіла… Матьє гостро стрепенувся і, насилу переставляючи ноги, попрямував до Івіш: він зловив себе на тому, що вперше ганебно бажав її через бажання іншого.

Івіш зробила чи не тисячу ґримас, перш ніж поцілувати свою сусідку. Врешті вона взяла її голову обома руками, поцілувала в уста і щосили відштовхнула.

— Від тебе тхне карамельками, — докірливо сказала вона.

Матьє зупинився біля їхнього столика.

— Івіш! — обізвався він.

Вона глянула на нього, роззявивши рота, і він запитав себе, чи впізнає вона його. Ось вона поволі підняла ліву руку й показала йому.

— Це ти, — сказала вона. — Ось глянь.

Вона вже здерла пов'язку. Матьє угледів липкий червонястий струп з крихітними пухирцями жовтого гною.

— А ти залишив свою пов'язку, — розчаровано сказала Івіш. — Та й правда, ти ж такий обачний.

— Ми не давали, та вона все одно зірвала її, — немов би вибачаючись, сказала молода жінка. — Це чортеня якесь.

Івіш хутко підвелася і понуро зиркнула на Матьє.

— Заберіть мене звідси. Я принижую себе.

Молодики перезирнулися.

— Знаєте, — сказав бородань, — ми її не змушували пити. Радше намагалися завадити їй.

— Що так, то так, — з відразою сказала Івіш. — Мамині синочки, ось вони хто.

— Крім мене, Івіш, — устряв чорнявий танцюрист. — Крім мене.

Він по-змовницькому глянув на неї. Івіш обернулася до нього і сказала:

— Крім цього нахаби, певна річ.

— Ходімо, — м'яко звелів Матьє.

Він узяв її за плечі й потяг за собою; позаду почувся приголомшений гомін.

Посеред східців Івіш поважчала.

— Ну, Івіш, — благально мовив Матьє.

Вона весело струсонула кісьми.

— Я хочу сісти тут, — сказала вона.

— Ну, прошу ж вас.

Івіш почала задихатися від сміху й задерла спідницю вище колін.

— Я хочу сісти тут.

Матьє ухопив її поперек стану й поніс. Коли вони опинилися на вулиці, він випустив її: вона більше не відбивалася. Ось вона примружилася і понуро озирнулася доокруж.

— Може, хочете повернутися до себе? — запропонував Матьє.

— Ні! — щосили крикнула Івіш.

— Одвезти вас до Бориса?

— Його немає вдома.

— А де ж він?

— Дідько його знає.

— Куди ви хочете податися?

— Хіба я знаю? Вирішуйте, якщо вже забрали мене.

Матьє трохи подумав.

— Гаразд, — сказав він.

Підтримуючи, він підвів її до таксі й сказав водієві:

— Вулиця Юрґенс, 12.

— Я везу вас до себе додому, — сказав він. — Ви зможете відпочити на моєму дивані, а я запарю вам чай.

Івіш нічого не мала проти. Вона ледве залізла до авта і знеможено впала на сидіння.

— Вам зле?

Вона була біла, мов крейда.

— Нездужається мені, — пробурмотіла вона.

— Я попрошу зупинитися біля аптеки, — сказав Матьє.

— Ні! — вигукнула вона.

— Ну, то ляжте зручніш і заплющіть очі, — сказав Матьє. — Незабаром приїдемо.

Івіш ледве чутно застогнала. Раптом вона позеленіла і вистромилася через вікно. Матьє побачив, як її вузька худорлява спина стрясається від блювоти. Він простягнув руку і вчепився у ручку дверцят: він боявся, щоб двері не відчинилися. За хвилю нудота припинилася. Матьє хутко відкинувся назад, дістав люльку і ретельно натоптав її тютюном. Івіш упала на сидіння, і Матьє сховав люльку до кишені.

— Приїхали. — мовив він.

Івіш насилу випросталася. Вона простогнала:

— Який сором!

Матьє вийшов перший і простягнув їй руки. Та вона їх відштовхнула і легко стрибнула на