Мартін Штарк - Ти моя гра , Мартін Штарк

Тимур неспокійно заворушився в мене на руках. Спочатку просто повів голівкою з боку в бік, потім стис кулачки, почав їх підтягувати до рота і раптом видав такий гучний, вимогливий звук, ніби хотів сказати: "Жінко, обід де?!"
— Ого, який ти рішучий! — я притиснула його до себе, але він був непохитний. Тихі протести швидко переросли в голосні звуки невдоволення.
Я глянула на годинник. Віки не було ще й пів години. Телефонувати не хотілося — не хотіла заважати, нехай хоч на мить побудуть з чоловіком, як пара. У них же рідко бувають такі вечори. А Тимур уже кричав, і я розуміла — чекати немає коли.
Я обережно зайшла на маленьку кухню. Вона була тісною, але чистою, з білими шафками і потертою клеєнкою з візерунками на столі. Тут пахло затишком. Під раковиною — запаси побутової хімії, в сусідній тумбі — крупи, сумішки, пляшечки.
Я знайшла пакет дитячої суміші, переглянула інструкцію і, зціпивши зуби, почала все робити точно по кроках.
Закип’ятила воду. Остудила до потрібної температури. Виміряла точну кількість ложечок. Струсила пляшечку. Перевірила на зап’ясті.
Руки трохи тремтіли. А що як щось не так? А що якщо занадто гаряче? Чи забагато суміші?
Я сіла на диван, взяла Тимура на руки. Він хапнув пляшечку з таким азартом, що я навіть злякалася — ніби змагався за швидкість. Через кілька хвилин очі його повільно почали злипатися, а сам він випускав маленькі вдячні зітхання.
Він заснув майже одразу після їжі — тихо, з півусмішкою, затишно вмостившись у мене на грудях.
А я сиділа, ледь дихаючи, боячись поворухнутися.
Усередині була якась дивна, трепетна тривога… змішана з теплом.
Я справилась. Я змогла.
Цей маленький клубочок тепер спав на мені — і довіряв.
І від цього в серці щось розтануло. Немов льодинка, що довго не давала дихати.
Я обережно підняла Тимура з грудей, ніби тримала крихкий кристал. Його маленьке тіло тепле, пухке, з м’якими щічками, в яких ще залишалась посмішка сну. У спальні Віки стояло біле дерев’яне ліжечко, прикрашене строкатим бортиком з ведмедиками. Поруч — пеленальний столик, баночки з кремами, невеличка лампа нічника.
Я обережно вклала його на спинку, поправила ковдрочку, прислухалася до рівного дихання. Його сон був ідеальніший за будь-яку тишу. Я постояла ще мить, дивлячись, як ворушиться його носик — і вийшла.
Не встигла я зробити й пари кроків, як до мене з радісним вереском підлетів Даня.
— Карино! А нумо грати у… у… Їжачка!
— Їжачка? — я нахилилася до нього. — А що робить їжачок?
— Він ховає яблука на спині й каже: “Моє!” — гордо заявив Даня і одразу підскочив до дивана, де лежало три м’які іграшки та… пульт від телевізора.
— Це яблука! — сказав він, влігся животом на підлогу, закинув усі речі собі на спину і запищав: — Мооооє!
Я не втрималась — засміялась.
— А я тоді хто? — спитала я.
— Ти… кабан! Ти хочеш вкрасти мої яблука, але я не дам! — і він поповз на мене, затиснувши в руці м’яку іграшку у вигляді крокодила.
— Кабан?!! — я притиснула руку до грудей. — Це ти мене кабаном назвав?
— КА-БАН-КА! — гордо вигукнув Даня і почав щекотати мене іграшкою.
Ми обоє впали на килим і реготали. Сміх був такий щирий, такий легкий, що я на мить… забула все.
Просто сміялася.
А Даня щось щебетав про кабанку, яка програла їжачку, і навіть “варила борщ” з конструктора в мисочці, яку приніс з кухні.
Я не пам’ятала, коли востаннє було так просто весело.
Я саме прибирала з Данєю розкидані іграшки — іграшкову сковорідку, пульт, м’ячик, який випадково закотився під шафу, — коли завібрував мій телефон. Я витерла долоню об спортивні штани, в які перевдяглася, і подивилася на екран.
Арсен.
Від серця миттєво пішла хвиля холоду. Я ковтнула повітря, підійшла до кухні і натиснула «прийняти виклик».
— Де ти? — його голос був спокійний, але з тим самим сталевим підтекстом, від якого в мене всередині щось стискалося.
— Я не на роботі, — відповіла я рівно. — Мій робочий день закінчився, якщо ти не помітив.
— Карино, не грайся. Мені треба тебе бачити. Я зараз заїду.
Я сперлася плечем об холодильник, дивлячись на нічне світло за вікном.
— Не заїдеш.
— Що?
— Ти не заїдеш, Арсене, — повторила я спокійніше, ніж відчувала. — У мене… справи. Особисті. Ти не можеш мене викликати, коли заманеться.
— Ти забула, на яких умовах ми домовились? — його голос потемнів. — А може, ти хочеш, щоб я нагадав?
Я стиснула щелепи.
— Я нічого не забула. Але я — не твоя власність.
Мовчання. Потім коротке:
— Карино…
— Все, — я перебила, голос трохи задрижав. — Сьогодні я нікуди не піду. І краще тобі змиритись з тим, що я — жива людина. Не «лялька». Людина.
Я натиснула червону кнопку так рішуче, ніби вона могла розрізати цей зв'язок між нами.
Руки тряслися. В горлі щось пекло. Я спершу не могла дихати. Потім ковтнула повітря і повернулась до кімнати.
Даня тим часом знову щось будував із конструктора. Його маленький світ — такий далекий від моїх бурь.
Я сіла поруч.
Я нікуди не піду, Арсене. І якщо тобі це не подобається — змирися.