Енді Вір - Марсіянин

б зеленошкіра, але прекрасна Королева Марса, яка б мене врятувала, а за те зажадала б навчити її тому, що земляни називають «кохатися».

Давненько ж я востаннє бачив жінку. Це я просто так кажу.

Гаразд, щоб знову не втрапити в таку халепу… Серйозно, жодної жінки за… не знаю, кілька років. Я не прошу багато. Повірте мені, на Землі дівчата не стоять у черзі біля дверей ботаніка, він же інженер-механік. Але все одно!

Гаразд. Я їхатиму повільніше. Аж наче повзтиму. Тоді я матиму час щось удіяти, якщо одне з коліс зариється. Крім того, менша швидкість дасть мені кращий обертальний момент, що зменшить імовірність втратити зчеплення.

Дотепер я їхав зі швидкістю 25 км/год, тож надалі я зменшу її до 5 км/год. Я і досі близько до верху Пандуса, але він увесь не більший за 45 кілометрів. Краще не квапитися і безпечно спуститися вниз за вісім годин.

Так завтра і зроблю. А на сьогодні денне світло знову скінчилось. Це ще один приз: щойно я покину пандус, то зможу рвонути навпростець до АПМ і від’їхати від стіни кратера. Тоді сонячні промені проливатимуться на мене цілий день, а не половину.

Коли я повернуся на Землю, я стану знаменитим, хіба ні? Безстрашний астронавт, що вижив, незважаючи на всі загрози, так? Б’юсь об заклад, жінкам такі подобаються.

Тим більше мотивації вижити.

•••

– Тож здається, що він усе полагодив, – пояснила Мінді. – в сьогоднішньому повідомленні сказано: «УСЕ ВЖЕ ДОБРЕ», тож гадаю, що він зміг повернути усе до роботи.

Вона оглянула посмішки на обличчях присутніх у кімнаті для нарад.

– Грандіозно, – сказав Мітч.

– Чудові новини, – пролунав з динаміка голос Брюса.

Венкат нахилився до телефону.

– Як там плани з модифікації АПМ, Брюсе? Коли ЛРР підготує всю процедуру?

– Ми працюємо цілодобово, – сказав Брюс. – Вже подолали більшість серйозних перешкод. Зараз працюємо над дрібницями.

– Добре, добре, – сказав Венкат. – Будуть якісь несподіванки, про які я мусив би знати?

– Гм… – сказав Брюс. – Так, є кілька. Але зараз не кращий час для цього. За день чи два я приїду до Г’юстона з повною процедурою. Тоді усе й обговоримо.

– Звучить зловісно, – сказав Венкат. – Втім, гаразд, повернемося до цього пізніше.

– Мені можна рознести добру звістку? – спитала Енні. – Було б добре сьогодні в новинах побачити не місце аварії марсохода, а що-небудь інше.

– Безперечно, – сказав Венкат. – Непогано мати й добрі новини коли-не-коли. Мінді, як швидко він дістанеться АПМ?

– Зі своєю звичайною швидкістю 90 кілометрів на сол, – сказала Мінді, – він мусить дістатися потрібного місця на сол 504. Або сол 505, якщо не поспішатиме. Він завжди рушає рано і зупиняється десь опівдні. – Вона піддивилася з ноутбука. – Полудень сола 504 буде в середу об 11:41 ранку за Г’юстонським часом. Полудень сола 505 – в четвер о 12:21.

– Мітчу, хто відповідає за зв’язок з АПМ «Ареса-4»?

– Команда «Ареса-3», – відповів Мітч. – Вони в Кімнаті управління №2.

– Слід розуміти, що ти будеш там?

– Можеш закласти останні штани, що буду.

– Я теж.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 502

На кожен День подяки ми їздили родиною з Чикаго до Сендаскі, до якого їхати вісім годин. Там жила мамина сестра. Авто завжди вів тато, а він найповільніший і найобережніший водій, що коли-небудь сідав за кермо.

Я не жартую. Він їздив так, наче здавав на права. Ніколи не перевищував обмежень, завжди тримав руки на десяти й двох годинах, за кожним разом поправляв дзеркала, робив усе, що лиш можна собі уявити.

Це дратувало до нестями. Ми їхали трасою, а зліва і справа пролітали машини. Ті з них, що дудоніли сигналами, мали рацію, бо, знаєте, той, хто не перевищує швидкість, становить небезпеку на дорозі. Я хотів вийти з машини й підштовхнути.

Отак я почувався цілий день. П’ять кілометрів на годину – це буквально швидкість пішохода. А я їхав так вісім годин.

Але повільність уберігала мене від падіння до ще однієї ями з порохом, що могла трапитися дорогою. І звісно ж, я більше не зустрів жодної. Міг би їхати на повній швидкості й горя не знати. Але краще взяти через край, ніж жалкувати.

Добрі новини в тому, що я з’їхав з Пандуса. Щойно місцевість вирівнялася, я став табором, бо і так вже їхав довше, ніж звичайно. Я міг би прямувати й далі, бо ще мав десь 15 відсотків заряду в акумуляторах, але мені хотілося впіймати панелями якомога більше світла.

Нарешті я спустився до чаші Скіапареллі! І від стіни я вже далеченько. Відтепер матиму повний світловий день.

Я вирішив, що настав час для особливої події. Я з’їв порцію їжі з написом «Пережив таке, що мало мене не вбило». Матінко рідна, я й забув, яка добра та їжа на смак.

Якщо пощастить, то я зможу з’їсти «Прибуття» за кілька солів.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 503

Не зміг учора зарядити акумулятори до звичайного рівня. Я їхав довше, ніж звичайно, тож устиг накопичити лиш 70 відсотків заряду, перш ніж настала ніч. Тож сьогодні короткий день.

Я подолав 63 кілометри, перш ніж знову став табором. Але я не проти, бо до АПМ лишилося всього 148 кілометрів. А це значить, що я дістануся туди післязавтра.

Дідько сивий, здається, я справді туди дістанусь!

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 504

Бісів хрущ, це шикарняцько! Бісів хрущ! Бісів хрущ!

Гаразд, спокійно. Спокійно.

Я сьогодні проїхав 90 кілометрів. Я тут порахував, що до АПМ лишилося 50 кілометрів. Виходить, я буду там завтра. Мене це тішить, але я підскакую не через це. Я вловив сигнал від АПМ!

NASA змусило АПМ передавати сигнал маяка Дому «Ареса-3». Чом би й ні? Це логічно. АПМ – новенький апарат в ідеальному стані, готовий робити, що накажуть. І вони сказали йому прикинутися Домом «Ареса-3», щоб мій марсохід вловив сигнал і підказав мені напрям.

Винятково слушна думка! Мені не доведеться блукати навколо і шукати його. Я поїду навпростець.

Сигнал тільки писнув один раз і зник. Але завтра він повернеться, коли я під’їду ближче. Як дивно знати, що якась піщана дюна зараз на дає мені почути АПМ, у той час як він легко тримає зв’язок із Землею. На АПМ встановлені