Марго Л. Стедман - Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман

Люсі. Я їй потрібна. Як мені це пояснити їй? Неможливо очікувати від неї розуміння, не в її віці.

— Деколи життя виявляється важким, Ізабель. Деколи воно просто ранить наскрізь. А іноді, коли думаєш, що найгірше вже позаду, воно повертається і ранить ще раз.

— Я думала, воно зробило зі мною все, що могло, багато років тому.

— Якщо ти вважаєш, ніби зараз усе погано, то все буде набагато гірше, коли не виступиш на захист Тома. Це серйозно, Ізабель. Люсі маленька. У неї є люди, які хочуть про неї дбати і забезпечити їй гідне життя. У Тома немає нікого. Я ніколи не бачив людини, яка заслуговує на страждання менше, ніж Том Шерборн. — Під пильним поглядом святих і янголів Ральф продовжував: — Бозна, що там сталося між вами двома. Була брехня на брехні, кожна з найкращими намірами. Але все зайшло надто далеко. Усе, що ви зробили, щоб допомогти Люсі, зашкодило комусь іншому. Боже мій, звичайно, я розумію, як вам важко! Але той Спреґґ — паскуда, і він зробить, що задумав. Том — твій чоловік. У горі і в радості, у хворобі чи в здоров’ї. Хіба що ти хочеш побачити його у в’язниці чи… — Він не зміг закінчити фрази. — Я думаю, це твій останній шанс.

— Куди ти збираєшся? — запитала Віолетта через годину, стривожена станом доньки. — Ти щойно прийшла.

— Я йду, ма. Мені треба щось зробити.

— Але на вулиці ллє наче з відра. Принаймні зачекай, поки перестане. — Вона вказала на стос одягу на підлозі поряд з нею. — Я вирішила переглянути деякі речі хлопців. Дещо з їхніх старих сорочок, черевиків — вони можуть комусь знадобитися. Я подумала, їх можна віддати до церкви. — Голос Віолетти затремтів. — Було б гарно, якби ти склала б мені компанію, поки я їх перебиратиму.

— Я маю піти в поліційний відділок, зараз.

— З якого дива?

Ізабель поглянула на матір, на якусь мить майже наважилась їй розповісти. Але сказала:

— Мені вкрай потрібно побачити пана Накі. Я повернуся пізніше, — гукнула вона позаду Віолетти, спускаючись коридором до вхідних дверей.

Відчинивши двері, Ізабель завмерла, бо побачила силует людини, яка збиралася подзвонити у дзвоник. Промоклою від дощу жінкою була Ханна Ронфельдт. Ізабель застигла, їй відібрало мову.

Стоячи на порозі, Ханна говорила швидко, не зводячи очей із троянд у вазі на столику позаду Ізабель, боячись, що коли вона гляне прямо на неї, то передумає.

— Я прийшла дещо сказати. Тільки скажу і йду. Не питайте у мене нічого, будь ласка! — Вона згадала обітницю, що дала Богу декілька годин тому: як тут відрікатися. Ханна зітхнула і продовжила:

— Минулої ночі з Ґрейс могло трапитися будь-що. Вона так відчайдушно прагнула побачити вас. Дякувати Господу, що її знайшли до того, як вона потрапила в біду. — Ханна поглянула вгору. — Ви можете собі уявити, як це? Бачити, як донька, котру ти зачала і виносила, донька, яку народила і годувала грудьми, називає когось іншого своєю мамою? — Жінка поглянула вбік. — Але мені треба прийняти це, попри біль. Я не можу поставити своє щастя вище за її. Дитина, яку я мала, Ґрейс, не повернеться. Тепер я це розумію. Усе просто: вона може жити без мене, навіть якщо я не можу жити без неї. Я не повинна карати її за те, що трапилося. І я не повинна карати вас за гріх вашого чоловіка.

Ізабель почала протестувати, але Ханна перебила її. Знову зосередивши погляд на трояндах, жінка сказала:

— Я дуже добре знала Френка. А Ґрейс я майже не знаю. — Вона поглянула в очі Ізабель. — Ґрейс любить вас. Мабуть, вона належить вам. — З великим зусиллям жінка вимовила наступні слова: — Але мені треба знати, що запанує справедливість. Якщо ви зараз мені присягнетеся, що все це зробив ваш чоловік, — присягнетеся життям, — тоді я дозволю Ґрейс жити з вами.

Несвідома думка промайнула в голові Ізабель, і вона інстинктивно мовила:

— Присягаюсь!

Ханна продовжила:

— Щойно ви дасте свідчення проти цього чоловіка і його надовго посадять, Ґрейс може повернутися до вас. — Раптом жінка заридала. — О Боже, допоможи мені! — І кинулася геть.

Ізабель була приголомшена. Вона знову й знов обдумувала щойно почуте, дивуючись, чи не вигадала це часом. Але на веранді були мокрі сліди, мокра доріжка від крапель згорнутої Ханною Ронфельдт парасолі.

Вона настільки близько дивилася вслід Ханні крізь сітку для мух, що блискавка видалася поділеною на маленькі квадратики. Тоді загриміло і затрусився дах.

— Я думала, ти пішла до поліційного відділку. — Слова врізалися в думки Ізабель, і близько хвилини жінка не могла зрозуміти, де вона. Повернувшись, жінка помітила матір. — Я думала, ти вже пішла. Що трапилося?

— Блискає.

«Принаймні Люсі не злякається», — на цій думці впіймала себе Ізабель, коли небо розділив яскравий спалах. Ще з того часу, як дівчинка була немовлям, Том навчив її поважати, але не боятися стихії: блискавку, що могла вдарити у вежу з маяком на Янусі, океани, які громили острів. Вона подумала про повагу, котру Люсі виказувала у світловій камері маяка: не торкатися інструментів, тримати пальці подалі від скла. Їй пригадалася дитина на руках у Тома, яка сміялася і з галереї махала Ізабель, котра стояла внизу біля мотузки з білизною. «Одного разу був собі маяк…» Скільки історій Люсі починалися так? «І був там шторм. І вітер щораз дув і дув, а доглядач маяка запалював маяк, а Люсі йому допомагала. І було темно, але доглядач маяка не боявся, бо мав чарівне світло».

Їй пригадалося змучене обличчя Люсі. Вона може повернути свою доньку, огорнути її безпекою і щастям, і все це буде позаду. Вона може любити її і плекати, і дивитися, як вона росте… Через декілька років зубна фея таємно забере молочні зуби за три монети, тоді поступово Люсі буде ставати вищою і вони стануть разом говорити про світ і про…

Вона може залишити свою доньку. Якщо… Скрутившись калачиком на ліжку, Ізабель заридала:

— Я хочу свою доньку! О Люсі! Я не можу цього витерпіти.

Заява Ханни. Прохання Ральфа. Її власна фальшива клятва, яка зрадить Тома, так само, як він зрадив її. Знову й знову, наче карусель, думки кружляли і змішувалися, тягнучи її спочатку в один