Тимур Іванович Литовченко - Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко

стверджує, що то було обопільне пронизливе почуття, близьке до божевілля. Бо вона вмить забула про хлопця, з котрим прийшла, Андрій же вмить забув про ту спортсменку, яку на тій вечірці поминали і з якою йому так і не судилося бути. Він просто взяв Гатю за руку, й обидва пішли з тієї вечірки, не помічаючи нічого й не слухаючи нікого, хто намагався їх зупинити, напоумити…

– Зупинити?! Напоумити?! – хоч як уважно Костя слухав Сюзанку, проте в цьому місці не витримав: – Але навіщо було їх зупиняти?!

– По-перше, тому, що Гатя заявилася на вечірку з кавалером, про котрого вмить забула. До того ж вечірка була жалобною, на це треба було зважати. Андрій же вчинив ще гірше, бо наплював і на загиблу спортсменку, і на почуття всіх присутніх, починаючи з рідної сестри.

– Але ж буває настільки шалене кохання…

Дівчина зміряла Костю таким крижаним поглядом, що неборака вмить замовк і аж зіщулився. Тоді продовжила:

– Є визнані усіма правила пристойності, в даному ж випадку їх порушили як Гатя, так і Андрій. Гатька потім мені розповідала, що у її батьків теж було шалене кохання. Мовляв, її майбутня мати – Софія Аронівна – поперлася з якогось дива до Проскурова, там під дощ потрапила, стояла посеред калюжі. Поруч проходив її майбутній батько – Самсон Данилович. Побачив він змерзлу дівчину в калюжі, загорнув у шинель і додому до себе відніс просто на руках. Отож Гатька і зраділа: мовляв, це у них спадкове – одружуватися зопалу. Щоб побачив, підхопив на руки… чи вхопив за руку…

– Якщо це справді спадкове, то їм усім можна лише позаздрити.

Костя заплющив очі й усміхнувся, однак був змушений повернутися до реальності під впливом слів Сюзанки:

– Позаздрити?! Але… чому ж тут заздрити, скажи, будь ласка?..

– Хоча б силі почуттів.

– Ах, облиш! Почуття з часом так чи інакше охолонуть.

– Ти серйозно?

Молодий чоловік уже вдруге за цей вечір оглянув дівчину тим самим здивованим поглядом, ніби бачив її вперше в житті.

– Я, Костику, абсолютно серйозно. Усе ж таки я майбутня лікарка, не забувай. Будь-який лікар підтвердить тобі, що ніякого «шаленого вічного кохання» не існує. Це просто красива казочка для дурнів, що сяк-так маскує викид у кров відповідних гормонів. Але гормонів із часом меншає, почуття холонуть. Тоді кохання змінюється розрахунком. І саме тут важливо, кого ти вхопив за руку чи схопив на руки під впливом надлишку гормонів.

– Отже, ти вважаєш, що й Агата з Андрієм, і батьки Агати помилилися?

– Щодо батьків Гаті, то не дуже. Звісно, під тим дахом були свої миші. Мало того, що Самсон Данилович одружився на дівчині, котру під впливом почуттів витягнув з калюжі посеред Проскурова, так ще й бабуся Гаті свого часу втекла на Першу світову війну, щоб стати сестрою милосердя, а потім вивчитися на лікарку. Не дивно, що родичі дивилися на цю божевільну сімейку з пересторогою. Але ж Самсон Данилович був принаймні льотчиком! Він ще до війни в Іспанії воював, потім у штабі КОВО працював, а в підсумку до полковника дослужився. Але ж Андрій!..

Сюзанка лише руками безсило розвела.

– Матір його на Куренівці живе – простецька сільська баба, темна, як сто підвалів. Руки грубі й чорні від роботи на землі. Батька немає – нібито на Фінській війні загинув. Був трактористом-механізатором, став танкістом. Сам же Андрій – типовий неотесаний пролетар, працює, здається, ливарником на заводі штампів і прес-форм. Єдине його досягнення – парторг цеху. Ех-х-х, був би він офіцером!.. Ну, принаймні сином офіцера!.. Тоді їхній з Гатею божевільний шлюб можна було би хоч якось виправдати. А так… Дурепа вона остання – от! Не дивно, що рідня від них відвернулася.

– І навіть батьки?..

– Ні, тільки не батьки… Софія Аронівна тоді ще жива була, отож вони з Самсоном Даниловичем напрочуд тепло до Андрія поставилися. Та й з мамашкою його – з цією невмитою селючкою – спільну мову знайшли. Єдина, хто видавав коники, – то це Лідка, сестра Андрієва: вона братикові все вибачити не могла, що той образив пам’ять своєї нареченої – її загиблої подруги. Але мати Лідку швиденько приструнила: мовляв, не твоє це діло, живим до живих треба тягнутися, а не до мертвих. Хоча… Було б дивно, якби ця селючка Андрієві з Гатькою не потурала.

В останніх словах Сюзанки було стільки зневаги, що Костя не міг не поцікавитися причиною такого ставлення. У відповідь почув крижане:

– Гатька розписалася зі своїм Андрієм буквально через півтора місяці після їхнього знайомства. Розумієш, що це означає?

– Ага, он воно як!..

Усе було зрозуміло без подальших пояснень. Радянські РАГСи давали молодятам після подачі заяви на укладання шлюбу ще три місяці, так би мовити, «на обмірковування». Щоб скоротити цей термін, була потрібна аж надто поважна причина. Найчастіше – вагітність нареченої.

– Так отож, – кивнула Сюзанка. – Як майбутня лікарка, я одразу ж усе второпала і вирахувала, що немовля у них має з’явитися десь на початку січня шістдесят третього року. Спартак саме тоді й народився.

– Спартак?..

– Еге ж. Так його Гатька назвала, а її підкаблучник Андрійко, бачте, слухняно погодився.

– Чому ти називаєш його підкаблучником?

– А як його ще назвати?! Насамперед тому, що не Гатя до нього переїхала, а він до Гаті у прийми пішов. А її батьки теж хороші: ні Софія Аронівна, ані Самсон Данилович не погребували тим, щоб прийняти цього гоя у свій дім. То що можна говорити після цього…

– Як?! Як ти сказала?!

Не вірячи власним вухам, бідолашний Костя відчув, що його аж тіпати почало від обурення.

– А що я такого сказала? – не второпала Сюзанка.

– Як ти цього Андрія назвала?

– Ну-у-у… пролетарем. А як ще його називати?..

– Ні-ні, не так. Здається, ти назвала його… гоєм?..

– Так. А що такого?

Дівчина повела далі, однак Костя її майже не слухав, бо з невідомих йому самому глибин пам’яті раптом виринули жахливі спогади. Колись у них у селі, здається, говорили, нібито єврейське словечко «гой» означає «нелюдь», «тварина». І ще говорили, що є євреї, а є жиди. Якщо з євреями мати справи ще можна, то з жидами (а це саме ті, котрі називають іншоплемінників «гоями» – себто нелюдами і тваринами) варто триматися якнайдалі й жодних справ з ними не вести. Ніколи й нізащо!..

То що ж це виходить?! Його Сюзанка… дівчина, котру він ще годину тому кохав… чи нібито кохав… чи сподівався, що кохає… Отож, якщо його