Григорій Олександрович Бабенко - Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

– Ні… У власну кишеню.

– Я так і думав. Ха, ха!

Діодорове оповідання видалося дуже смішним Клістенові. Він ухопивсь за живіт, нахилився майже до землі, реготав, одмахувався руками, утирав кулаками сльози й кашляв. Діодор, сівши накарачки, спокійно, з усмішкою поправляв огонь під казаном.

Скити, що вже одягалися на березі, повернули на регіт Клістенів голови й здивовано дивились на греків.

– Ну? – нареготавшись, вирячивши очі, спитав Клістен.

– Ну, я зашив персня у хламиду й подавсь у самоську гавань, де, я знав, було судно, яке збиралося відплисти до Фанагорії. По дорозі мене схопив був патруль, але я, залишивши їм на пам’ять хламиду з перснем, утік і опинивсь у Пантікапеї.

– А перстень?

– А персня ті дурні віднесли до Полікрата, і він сказав, що перстень той самий, що він упустив у море, і кухар, цебто я, знайшов його в рибі.

Греки помовчали. Юшка закипіла й заклекотіла в казані.

– Гарна брехенька, – сказав Клістен, – а я так думаю, Діодоре, що ти втік із Самосу через те, що співчував Пітагорові.

Діодор мовчки помішав юшку ополоником, потім покуштував і сказав, що юшка готова.

– Ну, клич людей обідати.

– Гей, елліни, – вищиривши довгі зуби, заревів дужим голосом Діодор. – Елліни, обідати! Ідіть їсти юшку, що наварив головний куховар тирана Полікрата.

– Іду! – дзвінко обізвався хлопець із байдака і, перескочивши через облавок швидко підійшов до казана. З хаток повилазило чоловік десять дужих молодців, чорних, засмаглих, з волохатими грудьми й руками, і теж підійшли до Діодора. Діодор зняв казана з вогню, постановив на пісок, і вся компанія, порозбиравши ложки й галети, що приніс із будівлі Клістен, посідали круг казана й почали їсти, підставляючи під ложки тверді, як каменюки, галети.

Два скити, що були на березі, пройшли повз греків.

– Гей, сколоти, – гукнув їм по-скитському Клістен, – сідайте з нами обідати.

Високий рудий дужий скит узяв ложку, що подав йому Клістен, набрав юшки, дмухнув на неї, покуштував, плюнув і повернув ложку Клістенові.

– Що? – здивовано спитав Клістен. – Гаряче чи що?

– Гаряче – нічого… Солоне.

– Так що ж, що солоне?

– Сколотові не можна їсти солоного.

– Таке. Чого ж то так?

– Того, що від солоного псуються очі. Їстимеш солоне – недобачатимеш, пропадеш у степу від зіркого ворога.

– Дурниця!

– Не дурниця, – впевнено сказав скит. – Ходім до нас, почастую молодою лошатиною.

– Ні, дякую.

– Як хочеш. Ходім, Торбасаю! – звернувсь він до молодого скита й пішов до річки, де паслися воли.

Молодий скит усміхнувся й пішов за рудим. Греки довго балакали про випадок із юшкою. Вони ніяк не згоджувались із тим, що від соли псуються очі, бо самі їли завжди солоне й мали добрі й зіркі очі. Тільки Діодор, який краще знав скитів, обстоював за тим, що ніхто з греків не зрівняється що до зіркости із скитами.

Потім розмова перейшла на те, що найбільш цікавило греків: сьогодні або завтра вони сподівалися у факторію судна з Пантікапеї з вином для скитського царя. Скити, що отаборилися біля річки, мусили забрати вино, і під їхньою охороною головний управитель пантікапейської контори, грек Олександер, з яким прибуде вино, повезе його до скитських кочовищ. Це вино обмінювалося на невільників. Судно мусило привезти вісті з дому й політичні новини з метрополії, які завжди цікавили закинутих на чужину колоністів.

Пообідавши, греки розійшлися хто куди хотів, бо діла не було ніякого. Хто знову заліг спати, хто пішов купатись, а Клістен із хлопцем Калікратом (тим, що лежав у байдаці) пішли поблукати берегом і непомітно опинились біля скитського табору.

СКИТИ

У таборі метушились. Торбасай, обхопивши правою рукою шию вороненького стригунця, тягнув його до табору. Притягнувши, він спутав передні ноги лошаті арканом, а кінець простягнув поміж ніг і віддав його рудому скитові. Рудий узяв кінець аркана й смикнув до себе. Лоша, мотнувши головою, з підтягнутими ногами, вдарилось об землю головою й упало. Рудий швидко забалакав щось, простягнувши ліву руку в напрямі степу. З його мурмотіння Клістен зрозумів, що він звертається до якогось степового бога й просить бога охоронити його та товаришів у степу підчас подорожування. Потім він накинув на шию стригунцеві петлю, навалився на нього, придавив лівим коліном, засунув у петлю цурку й почав, перекручуючи цурку, душити лоша. Лоша майже не ворушилося, тільки очі йому стало якось випирати з-під лоба та між зубів показався синій язик. Тимчасом інші скити поздіймали ярма, зсунули вози один проти одного і, піднявши вгору війя, зв’язали їх очкуром. Підтягнувши задавленого стригунця, вони підвісили його на війях сторчака.

Підійшов знов Рудий і почав лупити шкуру маленьким ножем. Іноді він одтягав шкуру од м’яса й оддирав її руками. За кілька хвилин шкура внутрішньою поверхнею звисала до самої землі, а тіло, виблискуючи сухожилками й фасціями, червоніло на сонці.

Оббілувавши, він вирізав два-три шматки м’яса й частину печінки, замурмотів знову щось про бога й степову дорогу й кинув кусні далеко в траву.

Миршавий собака, що був уже тут, підхопив кращий кусень м’яса, загарчав, вишкіривши зуби, і сховавсь у траві.

Потім Рудий витяг тельбухи, одрізав кишки й викинув, а шлунок вивернув, вичистив і віддав Торбасаєві. Той побіг до річки, набрав у нього води й приніс до Рудого. Рудий пообрізував м’ясо з кісток, порізавши його на дрібні шматки, і поклав у шлунок із водою.

Зацікавившись, Клістен і Калікрат стежили, що буде далі.

Скити розпалили багаття, розібрали кістяк стригунця й стали підкладати в огонь кістки. Шлунок зав’язали ремінцем і підвісили на триніжку над багаттям. Кістки зашкварчали й почали давати короткий сильний огонь.

Клістен сподівавсь, що шлунок прогорить і м’ясо вивалиться в огонь, але шлунок не горів, а тільки брався парою.

– Це буде краще за вашу юшку, – сказав Рудий Клістенові.

Коли страва була готова, він вивернув її на велику неглибоку миску, і скити, запустивши руки в миску, почали витягати й їсти м’ясо.

Клістен одмовивсь їсти скитську страву, а Калікрат покуштував і сказав, що м’ясо смачне й соковите, тільки не солоне і дуже тхне шлунком. Але скити, видко, не дуже вважали на це, клацали зубами, як вовки, роздираючи м’ясо, і обсмоктували пальці й губи.

Обід підходив уже до кінця, і скитські щелепи й зуби мололи з меншим завзяттям, як із кручі пролунав довгий різкий свист. Це свистів скитський вартовий, що стояв на кручі. Скити скочили на ноги і, вхопившись за списи й мечі, стояли мовчки