Дмитро Васильович Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

отож будемо знайомитись поступово. А зараз почнемо вивчати життя і творчість талановитого українського письменника Андрія Головка. Передусім прочитаємо його оповідання «Пилипко».

Це було щось нове. Ніколи Марія Степанівна не читала нам на уроці творів, та ще й прозових. А Захар Павлович узяв до рук книжку з рожевою палітуркою, розгорнув, провів долонею по сторінці й почав:

— «У нього очі наче волошки в житі. А над ними з-під драного картузика волосся білявими житніми колосками. Це — Пилипко. А ще — сорочечка, штанці на ньому із семірки, полатані-полатані. Бо — бідняки…»

Ми всі принишкли й заніміли. Захар Павлович читає дуже виразно, то підносячи, то стишуючи голос. І яскраві картини малювались перед нашими очима… Ось ми бачимо, як знущаються над людьми німці і гайдамаки-запроданці, бачимо, як катують Пилипкового батька, як сам Пилипко мчить охляп на коні до партизанів…

Тихо в класі. Ніхто й не шелесне. Всі втупилися очима в Захара Павловича.

Я навіть забув, що сиджу в класі. Забули, мабуть, й інші. Бо в тому місці, де Пилипко падає з коня під копита, Ілько рантом скрикнув:

— Та невже ж убили, гади?..

Учитель на мить перестав читати, уважно глянув на Ілька, не докірливо, не так, як поглядом роблять зауваження, а саме уважно й пильно. І знову став читати.

Але ось двоє партизанів знайшли в житі Пилипка, несуть…

«Ближче, ближче… Товпа зашуміла схвильована:

— Ну що? Що?»

Захар Павлович помовчав трохи і прочитав:

— «Живий! У голову поранений… — Зітхнули десятки грудей. Навшпиньки спинаючись, очима великими кинулись до хлопця, що на руках несли. І дихання затаїли. І на них глянули сині очі, наче волошки в житі. Волосся — житні колоски біляві, і по ньому стікала кров на обличчя бліде, на сорочку полатану-полатану».

Загорнув книжку Захар Павлович. Обвів очима клас. Видно, що й сам розхвилювався, бо сірі очі блищать, мов проти вогню, а довгасте, ще майже юне обличчя зблідло.

А ми?…

Ми теж мовчимо якусь мить, зачаровані. А тоді раптом, ніби змовившись, всі разом заплескали в долоні. У класі заплескали! На уроці! Де й коли було таке видано?..

Зараз він нагримає на нас. Але він тільки осміхнувсь і сказав:

— Ну досить. Я бачу, що твір вам дуже сподобався.

На перерві ми тільки й говорили, що про нашого нового учителя.

— Мабуть, він артистом був, — припустив Ілько.

— Коли б же він устиг бути? — заперечила Маринка. — Дуже молодий ще.

— Якщо не був, то міг би бути артистом! — не здавався Ілько. — От читає, так читає! Як на сцені!..

Я мовчав, але сам собі твердо вирішив: оце прийду додому і спробую, чи вийде у мене так, як у вчителя. От, коли б так навчитись!..

Того дня на всіх інших уроках я був неуважний. Навіть слухаючи завжди цікаву географію, я ловив себе на тому, що думаю про Пилипка та про Захара Павловича…

Коли після останнього уроку ми з Ільком ішли додому, нас погукав Павка:

— На зборі загону говорили, щоб допомагати вам. А чого ж ви ні до мене, ні до когось іншого не звертаєтесь?

— Якщо треба буде, то звернемось… — відповів я. — А поки що ми самі…

— Ну дивіться… — недовірливо покосився на нас Павка крізь окуляри і пішов.

— Швиденько пообідай і до мене, — наказав я Ількові. — Давай їм покажемо… А то бач, як кирпу гне!..

Вдома, поївши, я розгорнув алгебру та почав думати над заданою додому задачею.

Задача була начебто й не важка, але чомусь ніяк не виходила в мене, хоч я бився над нею уже добрих півгодини.

«А Павка, той швидко розв'язав би! — несподівано подумав я. — Ні, не буду я до нього звертатися. Хай хоч голова лусне, я сам розв'яжу». Я лаяв себе, тер лоба, ходив по кімнаті, стискаючи пальцями скроні, і благав долю, щоб довше не приходив Іль-ко, бо мені раз у раз здавалось, що я от-от надумаю, як розв'язати задачу.

І таки справді надумав. Наче хтось на вухо шепнув. Я схопив олівець і почав гарячково писати.

Нарешті, закінчив. Глянув у відповідь і — о радість! — відповідь збіглася!..

Я розкуйовдив пальцями чуба, потім підстрибнув, затанцював, перекинувся на підлозі через голову, схопився перед дзеркалом і глянув на себе. Я це чи не я?.. Обличчя розчервонілось, чуб, як на їжакові, стирчав в усі боки. Ну і хай, хай!.. А задачу я розв'язав, розв'язав, розв'язав!.. І ще розв'яжу!

Коли прийшов Ілько, то я вже закінчував і другу задачу. Ця далась легше, бо, як виявилось, вона подібна до першої.

Ілько не повірив:

— Невже сам?

— А хто б же мені допоміг, Прибій, чи що?

— І відповідь збігається?

— Цифра в цифру!

— Ну, тоді давай перепишу.

Це було сказано так категорично і беззаперечно, що я навіть розгубився трохи.

— Як?..

— А так. Навіщо ж голову морочити, коли задачу вже розв'язано.

— Е, ні, — заперечив я. — Ти сам помізкуй, а коли вже нічого не виходитиме, тоді я тобі розкажу.

Ілько розсердився:

— Подумаєш, учитель знайшовся!

— Ну й учитель! А що?

— А те, що не встиг якусь там задачу розв'язати, як уже й губу закопилив! Коли б я раніше за тебе розв'язав, то обов'язково дав би тобі переписати.