Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

вже народу під саму зав’язку, сиділи на стільцях і на ліжках, й одначе, як здалося Василеві, місць не вистачало, і дехто з дівчат угніздився в хлопців на колінах, обнявши хлоп’ячі шиї руками. Троє парубків примостилося прямо коло плити на соломі. У плиті топилося вугіллям, і це була неймовірна розкіш. Хлопці обтупувалися від снігу в клубах пари, що увірвалася знадвору слідом за ними з холодом, і їх зразу ніхто не пізнав, зелених парубків, аж поки вони не поскидали шайок.

—Ба! Та це ж наші водовози! — гукнула котрась із дівчат.

—Воло-одя! А це новенький з тобою?

—Диви, який симпатичний хлопчик! Засоро-омився!

І раптом хтось неймовірно знайомий вигукнув, наче зойкнув, неймовірно знайомим голосом:

—Йой! Васи-ильку!..

Василь з несподіванки зашлупав змерзлими повіками і, боячись повірити власним очам, не впізнаючи й упізнаючи одночасно, запитав радісно:

—Славка?!

І вже дівчина метнулася з гурту, смаглява, мов циганка, виросла перед Василем, рвучко обняла його за шию й засміялася:

—Йой! Васильку мій!.. Де ти взявся?..

Народ ошелешено притих, стооко дивився на них, білів посмішками.

—Славко… Це ти чи ні?..

—Я, Васильку… Я…

—Як же ти тут опинилася?

—А наших тут повно. У нас там тепер їсти нічого, роботи людям нема.

—Ба! Та вони давні знайомі! — озвався хтось із гурту.

—От тобі й малий, яку дівку злапав!

—Начувайся тепер, Сергію!

Тільки зараз Василь спам’ятався, що кругом люди, а він обіймається з дівчиною, і випустив її тугі теплі плечі з рук. Одслонилась і Славка від нього. Він розгублено дивився на всіх зразу й на цю смагляву дівчину з ясними-ясними, золотими очима. Славка… Боже, яка вона стала… Зовсім дівка. І гарна. Як панна Осніговська… Він аж одступився від неї до порога.

—Дивіться, засоромивсь Ярослави!

«Так ось хто це — Ярослава…» — подумав Василь.

—Роздягайся, Васильку. І ти, Володю, у нас тепло, — сказала Славка й Володі, що стояв поруч із роззявленим з дива ротом.

Хлопці роздяглися й примостилися на соломі коло гарячої плити. Славка була вже в гурті, але й звідти все поглядала на Василя ясно-ясно, аж світ йому золотів. «Яка ж вона стала файна», — дивувався Василь. Щось говорив до неї в цьому гаморі Сергій. Він сидів тут буйночубий, красивий, у коричневому піджаці й темно-салатовій сорочці, які так пасували до його смаглявого обличчя. Славка раптом потемніла очима, щось різко одповіла Сергієві й одвернулася. Тут же й Павло був з Палажкою. Вона сиділа в нього на колінах, розімліла від щастя. «Ну, ця вже прилипла», — подумав Василь і зустрівсь очима з Валентиною. Сестра підійшла, привіталася.

Як там тобі? — спитала. — Важко?

—Нічого, Валю. Звикаюсь. А ти чого така, наче засмучена? Обидив хтось?

—Не всім же й веселитися, Василю, — одмовила вона. — Коли що треба там випрати, зашити, кажи, не соромся.

—Ще чого? — озвався Володя. — Хіба він у лісі живе? Мати його і обпере, і обшиє.

— Який ти щедрий на материні руки, — похитала головою Валентина.

— Тітка Паша мене, як рідного прийняла, — сказав Василь.

—Аякже. Мій брат-пічкурик, — засміявся Володя.

—А цю, Ярославу? Ти по Западній її знаєш?

—У їхньому селі жив.

—Ясно, — Валентина відійшла од хлопців до дівочого гурту, і скоро звідти випурхнув її гарний високий голос:

Вийшла дівка, вийшла красна За нові ворота…

І тут же підхопили дівчата:

Стоїть дівка, стоїть красна, Як бідна сирота…

До дівочого гурту пристали парубочі голоси:

Потеряла дівка долю Через свою волю, Потеряв же соловейко голос Через ячний колос…

У хорі помітно виділявся дужий Сергіїв баритон. І дзвенів-линув йому назустріч Славчин голос:

Потеряла дівка долю Через женихання…

Як відгриміла пісня, Павло крикнув Володі й Василеві:

—А ви, парубота, чого в рот води понабирали? У нас усі співають!

—Вони розмерзаються коло плити. Ач як приклеїлись до тепла! — підшпигнув Сергій, і Василь постеріг, як метнула свій погляд на Сергія Славка. Очі були в неї чорні-чорні.

—А, годі плакатись! Завели такої сумної. Давайте краще покрутимо пляшечку!

—Згода!

—Де пляшка, Ярославо?

Усілися на долівці кружкома, хлопець-дівчина через одного. У центрі кола прогорнули солому, поклали півлітрову пляшку. Славка втиснулася між Василем і Володею. Першим крутнув пляшку Сергій, і вона, обернувшись, стала горлом до Килини.

—Цілуйтесь!

Сергій підсунувся до Килини, обійняв її. Дівчина покірно прилинула до парубка, і вони поцілувалися.

—Ой солодко ж! — сказала зрожевіла Килина. — Може, ще раз?

—Май совість! — сказала Валентина. — Залиш ще й другим.