Гаррі Кімович Каспаров - Зима наближається

приховати свої активи за кордоном, та почати ретельно перевіряти їхні компанії. Путінські олігархи відкрито підтримують адміністрацію, яка безпосередньо спонсорує терористів в Україні. Безумовно, існують способи взятися за них та їхні активи. Якщо навіть нині чинних законів недостатньо, щоб зайнятися цими мільярдерами-вбивцями, які сприяють небезпечному режиму, треба написати нові. Причому зробити це невідкладно.

Російські військові командири, які виконують путінські накази, зовсім не дурні. Вони чудово розуміють, що НАТО спостерігає за їхніми діями й може рознести їх на шматки вмить. Вони покладаються лише на путінську ауру непереможності, яка зростає кожного дня, коли Захід відмовляється надати Україні військову підтримку. Необхідно дати цим командирам зрозуміти, що вони протистоять величезній моці, що вони серйозно ризикують власним життям, що вони можуть бути й будуть заарештовані та підуть під трибунал. І щоб зробити це переконливою загрозою, потрібна негайна військова допомога Україні, якщо не наземна інтервенція, якої так прагнуть уникнути всі, окрім Путіна. Якщо держави НАТО й далі відмовлятимуться надіслати в Україну летальну зброю, це буде лише черговим зеленим світлом для Путіна.

І знову Путін бреше про дрібні речі, здійснюючи водночас свої більш масштабні погрози. Він протягом року заперечував, що в Криму були російські війська, а потім у російському документальному фільмі, показаному 16 березня 2015-го, з гордістю розповів про перекидання на український півострів тисяч російських спецпризначенців. Звичайно, ніхто не зможе зробити вигляд, що шокований цим, адже про це було відомо практично із самого початку завдяки супутниковим фотографіям, а також репортерам, блогерам і місцевим мешканцям, які постили фото російських військ і зброї в соціальних мережах. Ми маємо винести з цього урок, якого штибу людиною є Путін. Якщо в нього є мета, будь-яка брехня, злочини або насильство, потрібні для її досягнення, підійдуть йому ідеально, а тому їх слід очікувати. Зрештою, він казав вам, що збирається зробити. Нарікати на це марно. Саме так Путін керує Росією вже протягом п’ятнадцяти років.

Та сама ситуація сьогодні розгортається навколо значно більшого російського військового угрупування в Східній Україні, яке лише зростає, попри нещодавній фарс із підписанням угоди про режим припинення вогню в межах «Мінська-2». Між цими «режимами припинення вогню» підтримувані Росією сили захопили нові сотні квадратних кілометрів української території та спричинили появу сотень нових жертв. Кількість загиблих у цій війні вже перевалила за шість тисяч. Мине ще кілька місяців, і Путін, мабуть, визнає це також, а може, і вручить медалі екіпажу тієї ракетної установки, з якої збили рейс «еМейЧ 17». Чому б ні? Він просто насолоджується, підсовуючи свою брехню під ніс своїм жертвам і лідерам вільного світу, які відмовляються тих захистити. У тому самому документальному фільмі Путін сказав, що заради Криму він був готовий привести ядерний арсенал Росії на найвищий рівень бойової готовності. Він каже подібні речі тому, що знає, який вплив це матиме на Захід. На жаль, люди та лідери вільного світу, які свого часу розвалили радянську імперію, забули, що таке брязкати зброєю.

Путін не є великим майстром стратегій. Радше він є агресивним гравцем у покер, який має справу зі слабкою опозицією з боку західного світу, яка стала настільки боятися ризику, що готова спасувати, аніж піти на найменший блеф, маючи на руках навіть дуже гарні карти. Зрештою, Путін, звичайно, є російською проблемою, і думати про його усунення від влади повинні росіяни. Проте він і його репресивний режим як безпосередньо, так і опосередковано підтримуються вільним світом за рахунок однобічної політики взаємодії. Ми повинні пам’ятати болючі факти про фатальні помилки умиротворення диктатора, роз’єднаності перед лицем агресії та відчайдушного хапання за ефемерний мир, яке гарантує лише тривалу війну.

Як завжди, коли йдеться про зупинення диктаторів, із кожною затримкою рішучих дій ціна питання лише зростає. Західні лідери на всі лади виступали проти потенційних збитків через активні дії з підтримки України, а натомість зіштовхнулися з добре відомим історичним фактом, що справжні збитки від бездіяльності завжди більші. Ті ж варіанти, що залишилися на цей час, усі є ризикованими та складними, але їх усе ж треба спробувати. Найкраща причина дій, спрямованих на зупинення Путіна, сьогодні проста й безхитрісна: завтра зробити це стане набагато важче.

ВИСНОВКИ

ВІЧНІ ЦІННОСТІ В МІНЛИВОМУ СВІТІ

Неможливо виокремити конкретний момент, коли ми припинили вимагати лідерства від наших лідерів і почали турбуватися лише про реальну політику та менше зло. Не встигли впасти на землю останні заклепки «залізної завіси», як західні лідери почали ляскати один одного по спині й розтринькувати мирні дивіденди, а виборці та парламенти по всьому світу почали шукати менеджерів замість мрійників.

Доля дуже чітко нагадала мені про це 11 грудня 2011 року. Того дня смерть зіграла жорстокий жарт, забравши ледь не в ту саму хвилину дисидента й відомого борця за права людини Вацлава Гавела та скаженого верховного правителя Північної Кореї Кім Чен Іра. Реакція медіа була передбачуваною: ігнорування лідера Оксамитової революції та просто страшенна злива домислів про перспективи стати на чолі табору суворого режиму з ядерною зброєю, розташованого якраз посередині між Росією, Китаєм і Японією, двадцятивосьмирічного Кім Чен Ина. Занепокоєння було зрозумілим, але іронію викликало те, що всі ці здогадки сприймалися серйозно, коли ніхто за межами Пхеньяна навіть не здогадувався, що Кім Чен Ір був мертвий уже дві доби.

Гіршим за іронію було те, що смерть Гавела, а ще важливіше — його надзвичайне життя були відкинуті вбік заради казок про любов якогось дурника до кіно та французького коньяку. Замість спекуляцій про маловідомого спадкоємця з Північної Кореї чому б було не поставити питання про наступника видатного морального лідерства Вацлава Гавела? Хто підніме прапор свободи від утиску в усіх його формах? Драматург, артист і мрійник Гавел дві третини свого життя прожив під владою комуністичного режиму й знав, що за свободу треба боротися всією доступною зброєю на всіх фронтах.

Уперше я зустрівся з Гавелом у Празі в 1990 році, коли він був новообраним президентом Чехословаччини. Він швидко скористався своїм новим статусом, щоб сприяти продемократичній діяльності інших людей, особливо в країні, яка поки ще називалася СРСР. Мене тоді запросили на конференцію радянських дисидентів під головуванням Володимира Буковського, і Гавел наполіг, щоб вона відбулася в нещодавно звільненій від радянського ярма Празі. Як не дивно, йому довелося боротися з деякими елементами у своєму уряді, які боялись образити Кремль, і в моїх спогадах Гавел залишився єдиним представником чеського керівництва високого рангу, який відвідав ту конференцію.

Як під час,