Володимир Нефф - Перстень Борджіа

— Свого часу, коли траплялася нагода, мене вважали пристойним гравцем у цю хитромудру гру.

Капітан де Тревіль випростався.

— Про хитромудрість пікету ви, певно, сказали жартома?

— Я справді так вважаю, — пояснив Петр. — Це, звичайно, не така вибаглива гра, як шахи, але все одно потребує певної кмітливості.

— От і гаразд, — сказав капітан де Тревіль. — Сподіваюсь, доки доїдемо до Парижа, ми зіграємо не одну партію. Грошей, судячи з вашого пояса, вам на це вистачить.

— Сподіваюсь, що цих партій буде небагато, — відповів Петр, — бо, як уже вам казав, я втечу від вас швидше, ніж ви гадаєте.

— З вашого боку це неблагородно, пане де Кюкан. Ви хочете скористатися тим, що ми не поводимося з вами, як із звичайним злочинцем, — образився де Тревіль. — Погляньте, я ж навіть не наказав одягти вам наручники.

— Ну, то поводьтеся зі мною як із звичайним злочинцем, — сказав Петр, — накажіть одягнути мені наручники, а я все одно втечу від вас.

— Quel homme! Quel homme! Яка людина! Яка людина! — захоплено вигукнув безвусий кадет з червоними й круглими, мов у дитини, щоками, що їхав праворуч від Петра. — Яка шкода, що він не француз.

— Залиште свої думки при собі, Гастоне, — зауважив йому де Тревіль. — Але чому, хай йому дідько, ви хочете втекти? Я ж вам казав, що ув’язнення в Бастілії не шкодить честі. Особливо, коли це сталося з безпосереднього наказу її величності. Чи ви хочете образити мене, не вірячи моєму твердженню? Цього б я вам, пане, не радив.

— Честь чи не честь, пане де Тревіль, — сказав Петр, — але я не з тих, кого можна без опору тягнути на певну смерть.

— Гадаєте, ми тягнемо вас на певну смерть?

— Не гадаю, а знаю, — відповів Петр. — Я приїхав до Франції з наміром убити одного високопоставленого мерзотника; на жаль він рознюхав про мій намір, і тепер, коли я потраплю до його рук, він поведеться зі мною так, як хотів повестися з ним я.

— Це звучить справедливо, — сказав де Тревіль. Тепер уже Петр обурено випростався.

— Справедливо? — скрикнув він.

— Звичайно, — відповів де Тревіль. — Коли я б’юся з кимось на дуелі, то або я його заколю, або він мене, і це слушно.

— Але ж я не б’юся з цим негідником на дуелі, — сказав Петр.

— У переносному розумінні так, — мовив капітан де Тревіль. — Існують двобої на далекій відстані, і те, про що ви розповідаєте, схоже на один із них. Та нехай довга чи коротка відстань, кінець буває однаковий.

— Ваша правда, — погодився Петр. — Але з невеличким застереженням: мій суперник, до якого ви ведете мене на смерть, це злочинець великого формату, що, переставши боятися мене, — а я, мабуть, єдина людина в світі, якої він боїться, — буде без перешкод продовжувати те, що успішно розпочав, і не заспокоїться, доки не занапастить Францію, а з нею і всю Європу.

— Всю Європу?здивувався капітан де Тревіль. — — Пане, ми, вояки, звикли перебільшувати, але ваше твердження здається мені дуже великим перебільшенням.

— Я не відступлюсь від свого твердження ні на йоту, — мовив Петр, — а на додаток скажу, що ви, панове, вислужуєтесь перед цим злочинцем.

Кадети в один голос обурено скрикнули, а капітан де Тревіль із червоним обличчям, ніби його побив грець, ухопився за рапіру, але відразу ж засунув її знову в піхви.

— Пане, — мовив він, марно намагаючись опанувати себе, — ви маєте слушність, стверджуючи, що їдете назустріч певній смерті, бо коли вам навіть пощастить уникнути свого ворога, який, як ви кажете, хоче вас убити, то в мені, капітанові де Тревілі, ви маєте ворога набагато заклятішо–го, який використає першу ж мить, коли ви знову опинитесь на волі, щоб простромити вас і вирвати з вашої пащеки наклепницький язик. Та обставина, що я не можу вчинити цього відразу, спричиняє мені найбільші страждання, яких я тільки зазнавав у житті. Ніколи ще ні я, ні мої хлопці не зазнавали такої грубої й безчесної образи. Може, ви збожеволіли? І як ви, людина, на перший погляд розумна, можете твердити, що ми, королівські мушкетери, вислужуємось перед якимось злочинцем, котрий хоче занапастити нашу батьківщину? Чи ви не знаєте, що ми служимо лише її величності королеві Франції?

— Вітаю вас із почуттям чистого сумління, — сказав Петр. — Служимо лише її величності королеві Франції — як зворушливо і благородно це звучить! І цього вистачає для вашого самозаспокоєння: служите королеві Франції та й годі, отож ви люди честі, і якщо вам та королева Франції накаже зруйнувати Париж, ви зробите це, бо служба є служба і не вам міркувати, наприклад, про те, як це так, що серед порадників королеви, які керують її політикою, нема жодного француза, або про те, чи рішення й дії, до яких ці потвори змушують королеву, корисні або згубні.

— Звучить це справді пікантно й цікаво, якщо ви, чужинець на цій землі, обурюєтесь тим, що порадники її величності не французи, — мовив де Тревіль.

— Так, мене це обурює, і на відміну від вас так непокоїть, що я не можу спати, — сказав Петр. — Справді, я не француз, але європеєць і, як європеєць, не можу бути байдужим до того, що діється у такій великій і важливій країні, як Франція. Отож, панове мушкетери, якщо йдеться про ваше чисте сумління, про це ваше мужнє й вишукане «Ми служимо її величності королеві Франції», вислухайте ось що: ви ескортуєте мене до Бастілії за наказом її величності, це правда. Але чому її величність королева видала такий наказ? На бажання свого улюбленця кардинала Гамбаріні. А кардинал Гамбаріні