Томас Тімайєр - Місто заклиначів дощу

Шум від кігтів і колючкуватих кінцівок лунав усе голосніше. Від цього звуку терпла спина. На додачу підземна луна багатократно його посилювала.

— Заспокойся! — Еліза обережно погладила Оскара по плечу. — Все буде добре. Просто заплющ очі.

Але якраз цього Оскар зробити не міг. Або не хотів. Він повинен бачити, що до нього наближається. Зціпивши зуби і відчайдушно напружившись, він чекав.

Шум чувся вже зовсім близько. Раптом він помітив невиразний рух на межі темряви і світла, що його відкидали смолоскипи. Мешканці Нижнього світу суцільною лавиною поволі посувалися вперед, ворушачи вусиками і нюховими щупальцями, немов обстежуючи повітря тунелю. Їхні хапальні кінцівки нервово сіпалися. Тепер такий самий шум чувся і з протилежного боку тунелю. Оскар обернувся — і закляк. Позаду них виникла суцільна стіна хітинових панцирів, рогоподібних кінцівок і тисяч очей. Шлях до відступу був закритий. Вони були звідусіль оточені.

— Без паніки! — Голос ученого лунав майже благально. — Зберігайте цілковитий спокій і довіртеся мені. Все обійдеться.

— Колись ти мені вже говорив щось подібне — багато років тому в Суншані. Пам’ятаєш?

Від Оскара не сховалася іронія войовниці.

Від кожної зграї чудовиськ відокремилося по одній тварюці. Наблизившись до людей, вони підвелися майже вертикально, задерли голови і почали плавно розхитуватися з одного боку в інший. Усе це було схоже на якийсь жахливий танець.

— Залишайтеся на місці, не ворушіться, — наказав Гумбольдт. — Навіть коли вони до вас доторкнуться — ані найменшого руху. Тільки тоді вони вирішать, що ви — їхні родичі.

Одна з комах наблизилася до Оскара й обстежила його легкими дотиками нюхових щупалець. Йому довелося вчепитися в руку Елізи і міцно стиснути її, щоб не закричати. Дякувати Богу, тварюка скоро дала йому спокій і зайнялася одним з індіанців.

Як тільки всіх їх було вивчено за допомогою щупалець і вусиків, комахи видали короткий свистячий звук і одвернулися. Обидві лавини чудовиськ почали неквапом відступати назад, немовби втягуючись у тунель, який щойно вивергнув їх із темної безодні.

— Вдалося! — Гумбольдт усміхався, на обличчі його була написана величезна полегкість. — Мушу зізнатися, якоїсь миті я і сам засумнівався. Але всі ви чудово справилися з ситуацією. — Він поглянув на залозу мертвої комахи, яку все ще тримав у руці. — Ця штука дає нам колосальну перевагу. Ми немов у шапці-невидимці. Отже — вперед!

Схопивши смолоскип, учений кинувся вниз по тунелю.

Час ішов, і вони просувалися все глибше в надра гори. Оскар навіть уявити не міг, що мережа штолень і ходів може бути такою величезною. Маленький загін раз у раз натикався на роздоріжжя й бічні відгалуження, і щоразу доводилося вирішувати, в якому напрямі рухатись далі.

Тут виручало вражаюче чуття, яке мала Волкріс, і врешті-решт вони опинилися в широкій галереї, яка нагадала Оскарові головну вулицю якогось міста з пожвавленим рухом. Десятки комах проносилися повз них, у тому числі і по стелі галереї, що для них не становило найменших труднощів. При цьому на них не звертали ніякогісінької уваги.

Оскар із подивом виявив, що, крім жахливих «воїнів» і значно менших розміром «розвідників», існує ще один різновид комах — у думках він охрестив їх «слугами». Вони не мали панцирів і завбільшки були як доросла собака-вівчарка. Мабуть, у цьому суспільстві вони були робочими особинами й посідали найнижче становище в ієрархії.

Ці істоти траплялися все більше й більше, і незабаром уже вся галерея кишіла їхніми невеликими бурими тілами.

— Думаю, що ми наближаємося до центру гнізда, — зауважив Гумбольдт, прокладаючи собі шлях крізь потік «слуг» і піднімаючи смолоскип угору.

І справді — метрів за двадцять тунель став ширшим, і незабаром перед загоном відкрилася величезна зала. Вона була така велика, що світло смолоскипів не досягало до її віддалених кутів і закутків. Дурманний запах трояндової олії бив у ніс. У центрі зали лежала гігантська безформна маса, яка повільно здіймалася й опускалася. Це була Королева Нижнього світу.

Оскарові ледве вдалося справитися із спазмом у шлунку. Королева виглядала неймовірно — щось подібне до велетенських драконів із середньовічних історій про лицарів. Передня частина її тіла була схожою на головогруди «воїнів», але була разів у чотири більша і масивніша. Нижче починався величезний жовтуватий пульсуючий мішок, що займав усю дальню частину підземної зали. Саме там штовхалася й метушилася більшість «слуг», які приймали потомство і переносили його до іншого приміщення. Низький звук, схожий на хропіння, заповнював печеру.

— Вона спить… — прошепотів Гумбольдт.

— Дивіться: там, попереду… — Волкріс із здивуванням показала на білі довгасті кокони, складені гіркою поблизу голови Королеви. — Це яйця?

— Напевно ні.

І справді: крізь оболонку одного з коконів виднівся шкіряний черевик, прикрашений аплікаціями. Таке взуття носили в місті.

Оскар злякано відсахнувся, при цьому під його ногою щось хруснуло. Він поглянув і відскочив — підлога галереї була всіяна кістками й уламками людських черепів. Жахливе ложе смерті.

— О Боже, ви тільки подивіться навколо! — прошепотів він.

Гумбольдт ствердно кивнув.

— У коконах — їжа для Королеви. — Він і далі пильно вдивлявся в білі оболонки. — Якщо ми хочемо знайти Шарлотту, то шукати слід саме тут. Волкріс, ти підеш зі мною. Ми спробуємо заблокувати цю тварюку, якщо вона прокинеться. Ти, Оскаре, тим часом оглянеш кокони.

Поборовши огиду, Оскар почав наближатися до Королеви. Перед ним, немов гора, здіймалося велетенське тіло. Він кинув швидкий погляд навколо. У залі були тільки «слуги». Ніяких слідів «розвідників» чи «воїнів». Очевидно, ця територія була для них забороненою. Єдина небезпека йшла від Королеви, але вона міцно спала.

Принаймні, все ще спала.

Якомога тихіше, намагаючись не наступати на кістки, він підступив до огидної істоти.