Ярослав Гашек - Пригоди бравого вояки Швейка

шкодить, — відповів Швейк. — Вони зробили зовсім правильно. Батальйон мусив так зробити і видати наказ про мій арешт. Це був його обов’язок, адже про мене довгий час ніхто нічого не знав. Тут батальйон не перестругав. Отже, кажеш, всі офіцери у парохії на «свинячому бенкеті»? В такому разі, я мушу піти туди і доповісти, що я вже знову тут. Певне, й так пан оберлейтенант Лукаш дуже сумує за мною.

Швейк твердим військовим кроком пішов до парохії, виспівуючи:

Подивись на мене,

Ти, моя кохана.

Гей, якого з мене

Викрутили пана!

Швейк прибув до парохії, зійшов сходами наверх, звідки лунали голоси офіцерів. Там патякали про все, і саме в цю мить чистили бригаду за непорядки у штабі. Ад’ютант бригади теж докинув своє полінце під бригаду, зауваживши:

— Ми все ж таки телеграфували в справі цього Швейка… Швейк…

— Hier![175] — вигукнув з за причинених дверей Швейк і, увійшовши до кімнати, повторив: — Hier! Melde gehorsam, Infanterist Švejk, Kumpanienordonanz 11. Marschkumpanie![176]

Побачивши збентежені обличчя капітана Заґнера і надпоручника Лукаша, на яких відбився якийсь тихий розпач, Швейк, не чекаючи на запитання, вигукнув:

— Мельдую послушно, мене хотіли розстріляти за зраду найяснішого цісаря.

— Заради Бога, що ви говорите, Швейку, — розпачливо вигукнув зблідлий поручник Лукаш.

— Мельдую послушно, це було так, пане оберлейтенанте.

І Швейк докладно почав розповідати як і що, власне, з ним трапилося. Всі дивилися на нього, витріщивши очі. А він розповідав про все з найдрібнішими деталями і навіть не забув додати, що на греблі того ставка, де з ним трапилося нещастя, росли незабудки. Коли ж почав перераховувати імена татар, з якими він познайомився під час подорожі, і назвав щось подібне до Галлімулябалібей, а потім додав ще цілий ряд вигаданих ним імен, як, наприклад, Валіволявалівей, Малімулямалімей, надпоручник Лукаш не втримався і зауважив:

— Я турну вас чоботом, тварюко, продовжуйте коротко, але зв’язно.

І Швейк продовжував далі з усією послідовністю, а коли дійшов аж до польового суду, до генерала і до майора, то зауважив, що генерал дивився лівим оком до правої кишені, а у майора були блакитні очі.

— Якими він, здавалося, з’їсти мене хоче, — додав він у риму.

Тут командир 12-ї роти Ціммерман кинув у Швейка глиняним кухлем, з якого пив міцну жидівську горілку.

Швейк спокійно продовжував розповідати про духовну розраду і про те, як майор до ранку спав у його обіймах, потім блискуче захищав бригаду, куди його послали, коли батальйон зажадав його повернення як загубленого. Нарешті, поклавши перед капітаном Заґнером документи на доказ того, що така висока установа як бригада зняла з нього будь-які підозри, він пригадав:

— Мельдую послушно, пан лейтенант Дуб перебуває в бригаді, у нього струс мозку, і він наказав усіх вас вітати. Прошу видати мені Lohnung та Tabakgeld[177].

Капітан Заґнер з надпоручником Лукашем допитливо переглянулися, але тут відчинилися двері, і до кімнати в якомусь цебрику внесли паруючу ліверну юшку.

Це був початок очікуваної насолоди.

— Ви, проклята бестіє, — сказав капітан Заґнер Швейкові, перебуваючи в приємному настрої перед майбутнім блаженством. — Вас врятував тільки «свинячий бенкет».

— Швейку, — додав до цього надпоручник Лукаш, — не дай Бог, якщо трапиться ще раз така історія, то з вами буде зле.

— Мельдую послушно, зі мною мусить бути зле, — козирнув Швейк, — коли вояка на війні, він повинен знати і відати…

— Ти зникнеш чи ні? — заверещав капітан Заґнер. І Швейк зник. Він подався вниз до кухні. Туди знову повернувся пригноблений Балоун і прохав дозволу прислужувати своєму надпоручнику Лукашу на бенкеті.

Швейк з’явився саме в розпалі суперечки між кухарем Юрайдою і Балоуном.

Юрайда вживав при цьому досить таки незрозумілі слова:

— Ти, пажеро ненажерлива, — говорив він Балоунові. — Ти б жер так, щоб аж піт з тебе лився. От зазнав би ти мук пекельних, коли б я наказав тобі віднести ліверні ковбаски нагору.

Кухня мала тепер інший вигляд. Батальйонні і ротні фельдфебелі ласували відповідно до чину і згідно з планом, складеним кухарем Юрайдою.

Батальйонні писарі, ротні телефоністи і кілька унтерофіцерів жадібно їли із заіржавленої мидниці ліверну юшку, розведену окропом, аби вистачило на всіх.

— Вітаю! — сказав фельдфебель-рахівник Ванєк Швейкові, обсмоктуючи ратичку. — Тільки-но сюди заходив волонтер Марек і повідомив, що ви знову тут і в новому мундирі. В гарну ж халепу ви мене вплутали. Марек налякав мене, ніби ми через цей мундир ніколи не розрахуємось з бригадою. Ваш мундир знайшли на греблі біля ставка, і ми сповістили про це через батальйонну канцелярію штаб бригади. А вас я зареєстрував як утопленого під час купання. Ви взагалі не мусили сюди повертатися і завдавати нам неприємностей з тим подвійним мундиром. Ви таке наробили, що батальйону хоч живим лягай у домовину. Кожна уніформа у нас на обліку, а ваша записана як зайва в обмундируванні роти, тобто рота має на один комплект уніформ більше. Я вже повідомив про це батальйон. Тепер прийде з бригади повідомлення, що дістали нову уніформу, а тим часом у батальйонних рахунках відзначено один комплект зайвим… З приводу цього, я певен, може бути ревізія. Коли йдеться про якусь дрібницю, інтендантства обов’язково надсилають ревізорів, а коли зникають дві тисячі пар чобіт, це нікого не хвилює… А ваше обмундирування у нас тут пропало, — трагічним голосом додав Ванєк, висмоктуючи мозок з кістки, а решту виколупуючи сірником, який йому також правив за зубочистку. — І ось через таку дурницю до нас обов’язково припхається ревізор. Коли я був у Карпатах, до нас приїхала ревізія виключно тому, що нібито в армії не дотримуються розпорядження скидати із замерзлих солдатів чоботи без пошкодження. Отож ми їх стягали, стягали — на двох вони тріснули. А в одного були розбиті ще перед смертю. Приїхав до нас один полковник з інтендантства, і коли б не влучила його, одразу ж як прибув, російська куля в голову і він не звалився у прірву — не знаю, чим би все це скінчилося.

— А чоботи з нього теж стягнули? — з цікавістю спитав Швейк.

— Стягнули, — меланхолійно відповів фельдфебель-рахівник Ванєк. — Але невідомо хто, таким чином чоботи полковника ми не могли занести до списків.

Кухар Юрайда повернувся згори, і перш за все його погляд впав на пригніченого Балоуна. Той зажурено сидів на ослоні біля печі і з розпачем дивився на свій пласклий живіт.

— Ти мав би належати до секти гезихастів{70}, — з жалем сказав вчений кухар Юрайда. — Ті також цілими днями дивились на свій пупок, аж поки їм