Джоджо Мойєс - Після тебе

Я вдягла блакитну блузку чоловічого крою — мені простіше бути впевненою в собі в чоловічому одязі. Виявилося, що відтінок моєї сорочки майже збігся з кольором сорочки Річарда.

— Річарде, я хотіла поговорити з вами про те, що сталося минулого тижня.

Аеропорт був повний через державні свята. Пасажирів у ділових костюмах було менше, ніж зазвичай, натомість з’явилося багато немовлят та малих дітей. За касою я помітила новий плакат: «Розпочни веселу подорож! Кава, круасан і чарочка!» Річард, насупивши брови, спритно порався на барі поміж чашок кави та загорнутих у пластик батончиків з мюслями.

— Не гайте часу. Форму випрали?

Він простяг руку, взяв пакет і дістав зелений одяг. Уважно оглянув тканину під люмінесцентним світлом із якимось дивним виразом обличчя, наче пошук огидних плям був його улюбленим заняттям. Я вже чекала, що він її понюхає.

— Звісно, випрала.

— Вона має бути в належному стані, щоб її могла носити нова офіціантка.

— Я випрала її вчора, — гаркнула я.

Раптом помітила, що грає якась нова версія «Кельтських сопілок»: менше арфи, більше флейти.

— Добре. Так, у мене в кабінеті є декілька паперів, які ви маєте підписати. Я принесу їх. На цьому все.

— Може, ми б могли завершити все в більш… приватній атмосфері?

Річард Персіваль навіть очей на мене не підвів.

— У мене багато справ, пробачте. Тут ціла купа речей, які потребують моєї уваги, і в мене на одного працівника менше сьогодні.

Він показово пронісся повз мене, на бігу перераховуючи пакетики зі смаженими креветками коло апаратів для розливу.

— Шість… сім… Віро, будь ласка, візьміть замовлення в цього джентльмена.

— Ну, я взагалі про це й хотіла поговорити з вами. Можливо, я б…

— Вісім… дев’ять… Перука.

— Що?

— Де перука?

— А, ось. — Я витягла її з сумки. Хоч я й причесала її перед тим, як спакувати, але вона все одно була схожа на збитого на шосе собаку, що з нетерпінням чекає на наступну жертву.

— Ви її випрали?

— Перуку?

— Так. Негігієнічно давати комусь перуку після себе.

— Ця перука більш синтетична, ніж зачіска в дешевих ляльок. Я подумала, що в пральній машинці вона просто розпадеться.

— Якщо перука не в належному стані для передачі іншому працівникові, мені доведеться стягнути з вас платню за неї.

— Ви хочете, щоб я заплатила за перуку? — витріщилась я на нього.

— Вона коштує двадцять вісім фунтів сорок пенсів. — Він оглянув перуку та запхав у пакет. — Звісно, ви отримаєте чек.

— Господи, ви правда збираєтесь утримати за перуку?.. — Мене розібрав сміх.

Я стояла посеред людного аеропорту. Навколо злітали літаки. Яким же жахом стало моє життя з появою цього чоловіка! Я витягла гаманець.

— Ну добре. Скільки там? Двадцять вісім сорок? А знаєте що? Давайте округлимо до тридцяти — щоб покрити адміністративні витрати, еге?

— Вам не обов’язково…

Я відрахувала банкноти та ляснула ними по стійці.

— Знаєте що я вам скажу, Річарде? Я люблю працювати. Якщо ви бодай на п’ять хвилин відведете очі від ваших клятих цілей та графіків, ви побачите, хто дійсно старався. Я добре працювала. Я носила ту жахливу форму, хоча від неї в мене волосся стояло дибки, а малі діти на вулиці танцювали джигу за моєю спиною! Я виконувала все, що ви казали. Я мила чоловічі туалети — хоча цього в моєму договорі точно не було. Я вже мовчу про те, що такі завдання точно мають передбачати костюм хімічного захисту! Я виходила на додаткові зміни, поки ви шукали людям заміну, — бо від вас повтікали всі, хто тут працював. Я нав’язувала людям той клятий смажений арахіс — хоча він смердів, наче хтось пустив гази. Та я не робот. Я людина, і в мене є життя і є відповідальність, що на якийсь час позбавила мене можливості виконувати свої робочі обов’язки так, як ви — чи я — того хотіли б. Сьогодні я йшла сюди, щоб попросили вас мене не звільняти. Я збиралася благати вас про це. Бо в мене й досі є обов’язки — і мені потрібна робота. Потрібна. Але таку роботу я не хочу. Я краще працюватиму безкоштовно, ніж іще хоч день проведу тут, у цьому мерзенному барі, з цими клятими сопілками. Я взагалі краще безкоштовно митиму туалети, ніж іще хоч день працюватиму з вами! Так що дякую вам, Річарде, що підштовхнули мене до першого за хтозна-який час правильного рішення в моєму житті! — Я запхала гаманець у сумочку, жбурнула в нього перукою та зібралася йти. — Можете запхати свою кляту роботу туди ж, куди й оті горішки! І, до речі, нащо ви робите оте з вашим волоссям? Нащо той гель та страшенно зализаний верх? Це жахливо. Ви схожі на Екшен-мена[43].

Бізнесмен коло бару вирівняв спину та почав аплодувати. Річард інстинктивно провів рукою по волоссю.

Я глянула на нього, потім на бізнесмена і додала:

— Беру останні слова назад — не можна таке казати, це було грубо з мого боку.

І на тому пішла.

Я йшла через головний зал, серце страшенно калатало в грудях. Раптом почула:

— Луїзо! Луїзо!

Річард майже біг за мною. Я спочатку хотіла проігнорувати його, але дорогу мені перегородила парфумерна крамниця, так що виходу в мене не було.

— Що таке? Я що, не помітила десь арахісову крихту?

Він спинився поруч — трохи зади´хався. Декілька секунд розглядав вітрину, наче про щось розмірковував, а потім повернувся до мене.

— Ваша правда. Ваша. Вдоволені?

Я здивовано подивилася на нього.

— «Трилисник та конюшина» — жахливе місце. І я — не найкращий керівник. Але ось що я вам скажу. За кожне принизливе доручення, яке ви отримували, мене за яйця брали в головному офісі. Моя дружина ненавидить мене, бо мене ніколи немає вдома. Постачальники мене ненавидять, бо я щотижня за наказом власників акцій зменшую їхній прибуток. Мій регіональний директор вважає, що в мене низькі показники, і якщо я не знайду, як їх підвищити, то мене відправлять на пором у Північному Вельсі. І тоді моя дружина точно від мене піде. І мені немає в чому її звинувачувати. Я терпіти не можу керувати людьми. Мої соціальні навички гірші за навички стовпа на вулиці — зі мною ніхто не може працювати. Віра тут витримує