Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 1, Анджей Збих

на польовий телефон; за хвилю повинен отримати повідомлення про завершення концентрації. Ймовірно о 3.55 (Клосс заснув цієї ночі тільки на світанку і, як і начальник штабу, слідкував за секундною стрілкою), отож, цілком ймовірно, о 3.55 задзвонив нарешті телефон, і начальник штабу довідався про повну готовність і про те, що на боці противника не помічено ніякого руху. Начальник штабу, можливо, й не закінчив тієї розмови — її заглушила канонада; запінився, напевне, почав кричати в трубку, що накаже розстріляти того ідіота, який завчасно розпочав стрілянину. Однак замовк, бо його саме повідомили, що наступ розпочав, власне, Іван, що це залпи радянських танків і гармат в друзки розбивають сконцентровані тут танкові підрозділи, ошелешені й охоплені жахом.

Чи саме так було? Про це вже ніколи не дізнається Клосс. Товстий начальник штабу вже ніколи не піде на передову. Про його смерть Клосс довідався вже вранці. Одне є певне: несподіваний радянський наступ повністю здезорієнтував німців, кільканадцять кілометрів території відійшло до росіян і, найважливіше, план, опрацьований десь там вище — в штабі корпусу чи армії, план, котрий наказував танковій дивізії фон Цангера прорвати фронт, — цей план зазнав провалу, а 33-тя дивізія, яка на кілька десятків кілометрів ринула в наступ на північ, щоб, з’єднавшись з дивізією фон Цангера, створити котел, сама потрапила в оточення.

Справа набере широкого розголосу (солдати довго пам’ятають такі несподіванки), потрібно немало часу, аби поповнити втрати, підняти моральний дух армії. Буде, очевидно, розслідування, будуть шукати винуватців, але хто ж може запідозрити Ганса Клосса в тому, що це власне він повідомив про дату й місце наступу, тим паче, що Ганс Клосс буде одним із тих, кому належить розслідувати цю справу. Саме тому Клосс залишив номер телефону, бо знає, що його не обмине розмова з фон Цангером, що той змушений буде виправдуватись, звалювати вину на штаб корпусу або армії, звідки могла просочуватись інформація, бо ж пан полковник не припускає, щоб хтось із його офіцерів був зрадником…

— Не зрадником, зраду я виключаю, — сказав двома годинами пізніше фон Цангер, коли стояли вони перед ним виструнчені, він і Штедтке. Клосса здивували витримка і спокій фон Цангера. Він сподівався почути вибух люті, що той ударить кулаком по столу, а тим часом фон Цангер був, як завжди, холодний, спокійний, трохи знуджений. — Зраду виключаю, — повторив, — але не виключаю балакливості.

— Пробачте, пане полковнику, — Штедтке скористався з хвилини тиші, — я не можу виключити зради.

Полковник зняв окуляри, протер скельця клаптиком замші, закліпав повіками.

— Справу пошуків зрадника я полишаю, штурмфюрере, на вас. Однак дозвольте мені залишитися з моєю думкою аж до того часу, поки я не одержу доказів, що серед моїх офіцерів знайшлася людина, котра продала противникові таку важливу інформацію. В усякому разі ця справа є плямою на честі нашої дивізії. Змити її ми зможемо тільки в бою, тільки позитивним наслідком наступної операції. Але я мушу мати гарантію, що такий випадок не повториться. В офіцерському казино працюють росіянки, правда ж? А можливо, хтось із вас, панове офіцери, допускає, — полковник кисло усміхнувся, — якусь фамільярність у стосунках з цими чужоземними жінками? Досить одного слова, сказаного в п’яному стані. Починаючи з сьогоднішнього дня, на роботу в казино дозволяю приймати тільки німкень та жительок, що належать до фольксдойчів. Більшовицька агентура діє десь поблизу нас. — Він надів окуляри й пильно подивився на них обох.

— Ми знаємо про це, пане полковнику. Знаємо навіть, що в місті працює радіостанція. В місті або в найближчій околиці. Нашій службі підслуховування вдалося перехопити повідомлення, передане, звертаю на це вашу увагу, через п’ять годин після наради в пана полковника. Ми не змогли ще розшифрувати це повідомлення, та то питання часу. До нас, на жаль, ще не прибули обіцяні нам радіопеленгаційні автомашини. А без них тільки випадок може допомогти натрапити на слід радіостанції. Я, звичайно, стараюсь посприяти тому випадкові. Мої люди з самого ранку роблять обшук — будинок за будинком. Ми намагаємося сполохати їх, змусити рушити з місця: тоді легше буде їх спіймати.

— Прошу повідомляти мене про все. Ми, звісно, не можемо скинути з рахунку й того, про що згадував тут лейтенант Клосс, — що просочування інформації могло статися вище, однак пошук ми повинні починати із свого подвір’я. Ви, лейтенанте, — звернувся він до Клосса, — молодий офіцер з невеликим досвідом, не маєте за собою ні польської, ані французької кампаній Я думаю, що, виконуючи дане завдання, ви повинні підлягати штурмфюрерові Штедтке, досвідченому офіцерові.

— Наказ є наказ, — мовив Клосс. — Я думаю, що зможу багато чого навчитися у штурмфюрера Штедтке. — Помітив нараз, як Штедтке скривився від цих слів, і злився на себе, що не зміг розгадати, чи то був усміх задоволення, викликаний підсолодженням його амбіції, чи іронія.

Тільки-но Клосс вийшов з будинку штабу, відразу ж міг легко переконатися, що Штедтке не брехав. Його люди справді не били байдики. З низького, побіленого вапном будинку вони саме виводили трьох чоловіків і дві жінки з закладеними на потилицю руками. Клосс подумав, що Яцек та Ірена, сховані в кімнатці за крамничкою кравця Воробіна, мають лише єдиний вихід — якнайкраще заховати радіостанцію і сидіти на місці. При загальному обшуку в будинках важко скрізь заглянути й усе перетрусити.

Клосс звернув праворуч. Тут теж працювали разом з жандармами люди Штедтке. Затримували перехожих, старанно обмацували їх, перевіряли документи, заглядали в сумки й сітки. Якась нещасна жінка, плачучи, повзала по землі, збираючи картоплини, які висипав їй із сумки худий прищуватий жандарм; кільканадцять чоловіків вже стояли тут з піднятими догори руками, обернені обличчями до муру. “Все це молоді хлопці”, — відзначив собі Клосс і подумав, що, видко, саме вони й будуть “добровільно” виїжджати до праці на німецьких фабриках. Клосс пригадав свою верф, концтабір під Крулевцем і П’єра, якого вже ніколи більше не зустрів. З якою охотою поговорив би він тепер з ним, подякував би за науку. Не знає навіть, чи вдалося П’єрові втекти. Не знає Клосс, а чи не було те, що він проспав станцію, просто щасливим випадком, який допоміг йому втекти.

Клосс вирішив-таки заскочити до Воробіна. Одним порухом руки відірвав на плащі ґудзик, щоб мати привід для цього візиту, звернув на поперечну вулицю й зненацька помітив Іренку, що зігнулася під вагою валізи. На міть одерев’янів. Дівчина прямувала впевнено вперед, не відаючи, що за хвилину потрапить в кільце облави. Клосс догнав Ірену, коли від рогу одділяло її кілька кроків. Узяв під руку,