Катерина Боброва - Риль. Любов дракона

рука тягнеться від туману гір на сході до безкрайніх пісків на півночі і вируючого озера Маньягук на заході.

Далі йшло нудне перерахування достоїнств найвищої особи, а також подвигів на благо народу. Риль це було вже нецікаво. Напевно, більше половини вигадано, а може, і все цілком. Вона непомітно озирнулась по сторонам. У лівих вікнах залу, між вежами біля воріт, різнобарвною ковдрою спускалися до моря дахи будинків, а над ними яскраво синіло небо, зливаючись вдалині з таким же пронизливо синім морем, праворуч синій колір цілком панував у вікнах, лише біля самого їх краю зеленіли верхівки дерев парку.

Фраза, що прозвучала тихим, стомленим голосом, змусила її прокинутися: «Підійди ближче, дитя».

Ось так, без представлення, навіть без імені, просто «дитя». Якби не заслуга у порятунку принцеси, з нею б узагалі ніхто не розмовляв. Хто вона? Незрозуміла, підозріла особа, з простим, неблагородним іменем та ще в чужому, чоловічому одязі.

Риль, підкоряючись бажанню його високості, підійшла. «А цієї ночі ви, очевидно, не спали, ваша яскрава величносте. Під очима темні кола залягли, – крадькома розглядала вона короля, – хвилювалися, чекали вістей про дочку».

– Ти повернула батькові його серце, його єдину радість. Скоро, дуже скоро я побачу свою любу дочку і зможу обійняти її, – очі короля світилися від погано прихованої радості. Зараз перед Риль був не просто король, а люблячий батько, – що бажаєш ти отримати в нагороду?

– Мені багато не треба, Ваша Величносте, – знизала плечима Риль, – але йти мені зараз нікуди, мій будинок далеко звідси, а все майно – те, що є на мені, та з цього добра половина подарована.

– Знаємо-знаємо, – закивав Архаріус Сьомий, – після повернення додому моя дочка неодмінно захоче особисто подякувати своїй рятівниці. У нас вільна гостьова вілла в Небесній бухті? – звернувся він до дворецького.

– Так, Ваша Величносте. Графиня Нуела покинула нас третього дня.

– Ось і чудово, – король був явно задоволений мудрістю свого рішення і збирався заслати незручну гостю подалі від двору. А потім без поспіху вирішити її долю. Або гостя зникне, якщо охорона виявить її зв'язок зі змовниками блідолицих, або їй підшукають місце в родоводі зубожілого, але древнього роду. Не представляти же простолюдинку рятівницею принцеси.

Дворецький нахилився і щось зашепотів на вухо своєму володареві.

– А, так, звичайно, – посміхнулася Його Величність, – ти можеш розраховувати на нашу гостинність стільки часу, скільки буде потрібно. І твоя заслуга перед короною буде винагороджена. Мій дворецький проводить до скарбника. Сама вирішиш, як розпорядитися нагородою.

– Дякую, Ваша Челичність, – Риль шанобливо вклонилася. Аудієнція підійшла до завершення, і сторони залишилися задоволені один одним.

Раптово бічні двері праворуч від трону різко відчинилися, і в зал стрімко увірвався Харзер. Він змінив матроську форму на химерний костюм оранжево-червоного забарвлення. На його пишному комірі розмістилася ціла ювелірна виставка каменів. Красеня супроводжувала свита з двох молодців, чий одяг був трохи бідніший, ніж у їхнього ватажка, зате гордовитий вираз його обличчя вони копіювали з абсолютною точністю.

Серце Риль стислося від передчуття неминучої біди. Від цього пихатого виродка вона не чекала нічого хорошого.

Кинувши зневажливий погляд на дівчину, Харзер підійшов до трону, вклонився королю.

– Мій вінценосний брате, дозволь дізнатися, з якого часу в нашому королівстві дають прийом темним, та ще й нагороджують?

Обличчя короля витягнулося від подиву.

– Темним? – ледь чутно прошелестіло по залу.

– Темним, – злорадно посміхнувшись, кивнув Харзер, – або наш вельмишановний капітан не розповів тобі, де ми зустріли цю юну особу?

Судячи зі скреготу капітанських зубів, справді не розповів, вирішив приховати.

– А зустріли ми її на кораблі Аграли, правда, капітане? – ласкаво запитав Його Високість, з переможним виглядом оглядаючи присутніх у залі.

– Правда, – Аскерт скривився, але на відкрите протистояння не пішов. Що ж, принаймні він спробував врятувати Риль, і це робило йому честь. Нехай він і давав обіцянку, що гостю не переслідуватимуть, як темну, на жаль, його слово порвали на дрібні клаптики, плюнули і розтерли по підлозі. На цій палубі він не капітан, і морські закони честі в палаці нічого не значать.

– Темна, – повторив король, і на його обличчі промайнула гамма почуттів від подиву, презирства до страху. Він навіть ноги підібгав під себе, немов у залі з'явилася небезпечна комаха. Дворецький, нахилившись, знову щось пристрасно зашепотів йому на вухо.

– Темним немає місця в нашому королівстві, – погляд його величності дивився крізь дівчину. У цей момент вона перестала для нього існувати, зате його брат дивився на Риль з неприхованим торжеством. Було в його погляді щось ще, мерзенне і бридке, що змусило дівчину похолонути.

«Ось і спорталилися, – пронеслася в її голові панічна думка, – а як все добре починалося»!

Темні були завжди і в усіх світах. Кожен маг хоч раз у житті стикався зі спокусою перестати підтримувати рівновагу і стати на сторону сил руйнування. Але не тільки маги шукали собі заступництво у темряви. Спокуса завоювати владу, багатство за допомогою чужої крові і страждань не була вибірковою. Будь-хто міг відправитися цією дорогою. Ось тільки в кінці їх чорні душі чекали, і чекали з нетерпінням. Але як можна оцінити світлість тієї чи іншої душі? Лише Творцеві відомо, згасла в ній остання іскорка світла або ще ні.

«Чи є в нас план?» – мозок марно шукав вихід з цієї поганої ситуації. З якою б радістю він скомандував ногам: «Бігти!». Але, на жаль, за спиною дівчини вже стояли два прислужника Харзера, перекриваючи шлях до втечі.

Риль спробувала взяти себе в руки. Вона – спадковий просторовий маг з усіма шанованої родини. Її предки і не в таких перипетіях бували. Так, її діда дикуни племені Сирдів ледве живцем не зварили і нічого – вибрався. А бабусю намагалися на багатті спалити за чаклунство, правда, дід її і врятував. Так вони і познайомилися. Думай, Риль, думай!

«А що як… – майнула в голові думка, якої вона чекала і якої боялася, – адже все одно не вийти з палацу живою, чому б замість мук не влаштувати смертельний феєрверк? Легка миттєва смерть для мене, а заодно і для цих мерзотників!».

«І не шкода інших? – тут же прокинулася совість. – Ти відправиш на смерть не тільки негідників, загинуть сотні невинних жителів містечка і мешканці палацу».

«Припини», – благала Риль. Що їй до інших? Але совість так просто не заткати. Зрештою, вона має рацію. Риль ніколи не зважиться застосувати магію, знаючи, що непідконтрольна їй сила вирветься на свободу, ненаситно трощачи і ламаючи все на своєму шляху, обриваючи сотні життів. Нехай вона загине, але