Муракамі Харукі - Погоня за вівцею, Муракамі Харукі

Манжети білої сорочки виступали точно на півтора сантиметри з рукавів добре скроєного костюму, смугаста краватка з тонко підібраними кольорами була зав'язана з ледь помітною ліво-правою асиметрією, а чорні черевики — начищені до сліпучого блиску.

Віком від тридцяти п'яти — сорока років, заввишки понад сто сімдесят п'ять сантиметрів, він не мав на собі жодного зайвого грама ваги. На руках не було ні одної зморшки, а десять довгих пальців викликали в уяві табун тварин, які зберегли на дні своєї душі первісну пам'ять усупереч довгим рокам тренування і контролю. Його нігті були ретельно відполіровані, на їхніх кінцях видніли гарно намальовані еліпси. Руки справді були красиві й водночас якісь дивні. В них відчувалася висока спеціалізація в дуже обмеженій, нікому невідомій сфері.

Його обличчя — просте, з правильними рисами, але безвиразне — не могло розповісти так багато, як руки. Прямі, наче стесані, лінії носа і надбрів'я, тонкі і безкровні губи. Чоловік виглядав злегка засмаглим, однак з першого погляду було видно, що цього не досягнуто десь на морському березі або на тенісному корті. Так можна засмагнути лише під променями невідомого сонця в небі невідомої місцевості.

Час спливав на диво повільно. Холодні і непорушні, ці тридцять хвилин викликали в пам'яті кріплення велетенської механічної конструкції, що спинається у небо. Коли мій компаньйон повернувся з банку, атмосфера в кімнаті здавалася надзвичайно важкою. Можна навіть сказати, що все в ній було прибите цвяхами до підлоги.

— Звичайно, так лише здавалося, — сказав мій компаньйон.

— Авжеж, — погодився я.

Самотня дівчина-секретарка, залишена відповідати на телефонні дзвінки, знемагала від напруження. Коли розгублений компаньйон зайшов у приймальню і назвався співвласником фірми, незнайомець нарешті змінив позу, вийняв з нагрудної кишені сигарету і, запаливши її, з невдоволеним виглядом випустив з рота клубок диму. Навколишня атмосфера ледь-ледь полегшала.

— У нас обмаль часу, а тому переходьмо відразу до справи, — спокійно сказав чоловік. Він вийняв з гаманця тонку, мов лезо ножа, візитну картку і поклав її на стіл. Вона була виготовлена з особливого паперу, схожого на пластик, неприродно біла, з іменем, надрукованим маленькими чорними ієрогліфами. Без зазначення посади, адреси й телефонного номера. На ній було тільки ім'я та прізвище з чотирьох ієрогліфів. Від одного погляду на неї відразу очі боліли. Мій компаньйон перевернув її і, пересвідчившись, що зворотна сторона нічим не заповнена, ще раз глянув на лицьову сторону, а потім — на гостя.

— Сподіваюсь, вам знайоме ім'я цієї людини, чи не так? — спитав незнайомець.

— Знайоме, — відповів мій компаньйон.

Чоловік випнув підборіддя на кілька міліметрів уперед і коротко кивнув головою. Лише його погляд анітрохи не змінився.

— Спаліть її!

— Спалити?

Мій компаньйон витріщився розгублено на чоловіка.

— Цю картку… спаліть негайно… і розсипте попіл, — чітко розділяючи слова, звелів гість.

Мій компаньйон квапливо схопив зі стола запальничку і підпалив один кінець білої візитної картки. Тримаючи її у руці, він дочекався, поки вона наполовину згоріла, потім поклав її у велику кришталеву попільницю, й обидва, один навпроти одного, почали стежити, як вона зникала, перетворюючись у білястий попіл. Коли нарешті картка згоріла дотла, в кімнаті запанувала важка тиша, ніби після масової різанини.

— Я прибув сюди, наділений уповноваженнями цього пана, — через якийсь час промовив чоловік. — Інакше кажучи, я хотів би вашого розуміння того, що все, що я вам зараз повідомлю, відповідає його волі та бажанням.

— Бажанням?.. — перепитав компаньйон.

— "Бажання" — це найгарніше слово для вираження суті позиції щодо певної мети. Звісно, — додав гість, — є також інші способи вираження. Ви мене розумієте?

Мій компаньйон спробував у голові перекласти слова співрозмовника звичайною мовою.

— Розумію…

— В усякому разі, мова піде не про концепції або політику, а винятково про бізнес.

Слово "бізнес" чоловік вимовив так, наче був у другому поколінні американцем японського походження.

— Ви бізнесмен — і я бізнесмен. Якщо триматися здорового глузду, то ні про що інше, крім бізнесу, ми з вами і не мали б говорити. А обговорення нереальних речей залишімо іншим людям. Ви згодні?

— Згоден, — відповів компаньйон.

— Наше завдання полягає в тому, щоб нереальним чинникам надати вишуканого вигляду і поставити їх на твердий ґрунт реальності. Люди часто намагаються втекти в нереальне. А все тому, — і чоловік погладив кінцем пальця правої руки смарагдовий перстень на середньому пальці лівої, — що їм це здається простішим. Іноді трапляються випадки, коли створюється враження, ніби нереальне поборює реальність. Але ж у нереальному світі немає місця для бізнесу. Загалом ми належимо до такого різновиду людей, які приносять із собою труднощі. А тому, — сказав чоловік і ще раз погладив пальцем перстень, — пробачте, якщо те, що я вам зараз повідомлю, якось ускладнить ваше життя або вимагатиме від вас рішучих дій.

Усе ще не розуміючи як слід, про що йдеться, мій компаньйон мовчки кивнув головою.

— Отож перейдемо до наших бажань. Перше: ми хотіли б, щоб ви негайно припинили випуск журналу з приготовленою рекламою страхової компанії Р.

— Але ж…

— Друге, — різко перебив чоловік. — Ми хочемо зустрітися і безпосередньо переговорити з відповідальним за згадану рекламу.

Гість вийняв з нагрудної кишені білий конверт, а з нього — складений учетверо аркуш паперу і передав моєму компаньйону. Той узяв папір і, розгорнувши його, пробіг очима. Це була копія фотогравюри для реклами страхової компанії, зробленої справді-таки в нашій конторі: зображення звичайного краєвиду на Хоккайдо — хмари, гори, вівці на лузі, — та на додачу запозичений звідкись буколічний віршик і більше нічого.

— Ось такі наші два бажання. Про перше можна сказати, що воно скоріше не бажання, а вже встановлений факт. Бо, правду кажучи, вже ухвалено рішення згідно з нашим бажанням. Якщо у вас будуть сумніви щодо цього, зателефонуйте потім начальнику відділу зв'язків з громадськістю страхової компанії.

— Зрозуміло, — сказав мій компаньйон.

— Однак нам легко собі уявити, що для фірми такого розміру, як ваша, шкода від такого ускладнення буде надзвичайно велика. На щастя, ми — і ви це добре знаєте — маємо немалий вплив у цих ділових колах. А тому, якщо наше друге бажання буде виконане і відповідальна за згадану рекламу особа надасть нам задовільну інформацію, ми готові повністю компенсувати завдану вам шкоду. Можливо, і з лишком.

У кімнаті запанувала мовчанка.

— Якщо ж ви не зможете виконати наших бажань, — після паузи вів далі гість, — то так чи інакше програєте. Від нині й довіку вам не буде місця в цьому світі.

Знову запала мовчанка.

— Запитання будуть?

— Виходить, що вся проблема в цій фотографії? — боязко спитав мій компаньйон.

— Саме так, — підтвердив гість й, уважно добираючи слова, ніби відсортовані пальцями на долоні, вів далі: — Саме так. Однак нічого більше сказати вам не можу. Не маю на це повноважень.

— Співробітнику, відповідальному за цю рекламу, я зателефоную додому. Гадаю, він буде тут о третій, — сказав мій компаньйон.

— Чудово! — і гість зиркнув на наручний годинник. — У такому разі до четвертої я пришлю сюди автомобіль. І нарешті найважливіше — про нашу розмову нікому жодного слова. Домовились?

І два бізнесмени розійшлися по-діловому.

3. "Шеф"

— Ось такі справи, — сказав мій компаньйон.

— Нічогісінько не зрозуміло, — мовив я, тримаючи в роті незапалену сигарету. — Передусім мені незрозуміло, якій, власне, особі належить ім'я та прізвище на візитній картці. Далі — чому ця особа так турбується фотографією вівці? І нарешті — незрозуміло, яким чином вона може перешкодити опублікуванню нашої реклами?

— Чоловік на візитці — велике цабе серед правих. Він майже не афішує свого імені й не показується серед людей, а тому людському загалу про нього відомо небагато. Однак у діловому світі його знають усі. Здається, лише ти — виняток.

— Далекий я від житейських справ! — виправдовувався я.

— Взагалі-то він не зовсім правий… Скоріше — зовсім не правий.

— Я зовсім нічого не второпаю…

— Правду кажучи, ніхто не знає, що в нього на думці. Своїх творів він не пише, з промовами перед людьми не виступає. Інтерв'ю нікому не дає, фотографувати себе зовсім не дозволяє. Навіть невідомо, живе він чи вмер. П'ять років тому репортер одного щомісячника спробував розслідувати його причетність до незаконної фінансової оборудки, та відразу справу зам'яли.

— Бачу, ти добре обізнаний!

— Того репортера я знав особисто.

Я підніс вогонь запальнички до сигарети в роті.

— І що він робить тепер?

— Його перевели в адміністративний відділ. Зранку до вечора наводить лад серед папірців… Бо, як ти сам знаєш, світ ЗМІ на диво вузький, отож цей випадок — наглядний урок, попередження іншим. Щось на зразок кісток перед входом до села африканських аборигенів…

— Справді… — сказав я.

— Однак дещо з його довоєнної біографії все-таки вдалося з'ясувати. Народився 1913 року на Хоккайдо, після закінчення початкової школи перебрався до Токіо, перескакував з роботи на роботу, поки нарешті не пристав до правих. Здається, лише один раз — але таки попав у в'язницю. Відсидів — і подався у Маньчжурію. Там заприязнився з офіцерами штабу Квантунської армії і створив організацію диверсійного спрямування. Про діяльність цієї організації мені відомо мало. Саме відтоді став загадковою людиною. Подейкували, що був причетний до торгівлі наркотиками. Мабуть, що так. Погасав по території Китаю — і за два тижні перед вступом СРСР у війну на ескадреному міноносці евакуювався на рідну землю. Звісно, з трофеями — купою дорогоцінних металів.

— Нічого не скажеш, навдивовижу вдало вибрав момент!

— Це факт, що він справді добре вмів розрахувати час. Знав, коли наступати і коли відступати. Крім того, гостро відчував, на чому зосередити свою увагу. І хоча окупаційна армія арештувала його як воєнного злочинця класу "А", розслідування його справи припинили на півдорозі й під суд він не потрапив. Причина — спочатку "через хворобу", потім усе потонуло в мороці. Напевне, мала місце якась оборудка з американською армією.