Генадій Савичов - Дисертація лейтенанта Шпильового

— Товаришу лейтенант, семафорять! — доповів матрос Сухоруков.

З корабля, який хитався на хвилях кабельтових за десять від щита, передавали: «Негайно повертайтесь».

Я оглянувся і все зрозумів. Із заходу насувався шквал. Низько над морем слалися темні хмари. Слідом за ними наступали білі шеренги хвиль.

— У шлюпку! — закричав я.

Ми кинулись до шлюпки і, швидко віддавши кінці, відштовхнулись од щита. Але було вже пізно. Вітер стьобнув по обличчях, шлюпку рвонули хвилі, а на наші голови линула злива. Суцільні потоки води сховали від нас і корабель, і буксир, і щит. Стали лопатися полотнища. Це скидалося на артилерійську канонаду, Я наліг на румпель і розвернув шлюпку до щита. Ледве ми встигли вискочити на нього, як шлюпку підняло хвилею і з усього розмаху кинуло на стальний корпус. Розлігся тріск. Щоб нас не змило, ми притиснулись до масивних стояків для полотнищ. Вітер посилювався. Нас почало кидати і крутити.

І тут ми знову почули тріск і різкий брязкіт металу. Це лопнув, стальний трос, який зв’язував буксир із щитом. Враз щит завертіло і понесло. Полотнищ уже не було. їх зірвало вітром. На щиті залишилися шість гребців і я. Повзком, чіпляючись за настил, за гаки, за обривки кінців, я перебирався від стояка до стояка і допоміг товаришам закріпитися. Отак ми і стояли, прив’язані до стояків.

Темніло. Хвилі стали більшими. У присмерку білі шапки їх фосфоресціювали таємниче і холодно. Я знав, що поки не стихне вітер, зняти нас звідси було неможливо. А кінця шторму не видно було. Злива пішла, стороною, вітер став чистий і дзвінкий. Море стугоніло і шипіло. Воно, як скажене, шпурляло нас з боку в бік і кудись несло.

А потім вітер несподівано вщух. Із-за хмар виглянув місяць. Бліді, примарні тіні ковзнули по морю.

— У кого є куриво? — запитав Сухоруков.

Цигарки у всіх були мокрі, і закурити нам не пощастило.

— Хто помітить вогні судна — доповісти! — наказав я.

Минуло близько години. Сріблясті місячні плями на поверхні моря ставали ширшими. Хмари рідшали.

— Чую, як стугонить мотор, — доповів Свириденко. Він служив телефоністом, слух у нього гострий.

Ми прислухались. Десь дрібно працював двигун. Може, з корабля по нас послали баркас? Усі посхоплювались на ноги і почали кричати:

— Ого-го-го!

Спочатку кричали невлад, а потім по команді. Наші крики линули над морем і губились серед місячних бліків і невиразних тіней. Потім місяць виплив із-за хмари і всі ми зовсім близько побачили шлюпку. В ній чітко вирізнялася людська постать.

— Ей, на шлюпці! Сюди! Сюди! — загаласували ми.

Людина оглянулась, помітила нас і, розвернувши шлюпку, спрямувала її вбік од місячної доріжки.

— Давай сюди! Еге-ей-ей!

Але шлюпка віддалялася. Незабаром шум мотора стих.

Ми були гірко розчаровані.

— Мабуть, не почув нас… — тихо висловив хтось припущення. Йому заперечили:

— Навряд! Шлюпка була поруч.

Нас зняли з щита на світанку. Сонце на той час ще не зійшло, але горизонт уже наливався кіновар’ю.

Я доповів командиру корабля про результати стрільби, про пригоди, які трапилися з нами, і про незрозумілу появу шлюпки далеко у відкритому морі.

Чи міг я подумати, що і ця шлюпка, і її пасажир матимуть відношення і до мене, і до лекції про Матвія Петрищева, яку я готував?

Знову поїздка. Цього разу в радгосп «Першотравневий». Я повинен зустріти Гужву і поговорити з ним докладніше.

Мрячив дрібний дощик. Умита зелень радісно шелестіла листям. Я дивився на далекі сині гори і думав. Не дуже радісні були мої думки. Сьогодні Галинка вирушає із знайомими у довгождану подорож. Я, звичайно, лишаюсь. Адже незабаром моя лекція.

— Ти якийсь ненормальний, — твердила Галинка. — Ну скажи, в яке безглузде становище ти мене поставив?

Я удав з себе нетямущого.

— Не прикидайся трирічним. Я набридала знайомим, я умовляла їх узяти нас, і ось, коли треба їхати…

— Але ж я повинен…

— Ти не повинен… Розшукувати матеріали можна і після відпустки!

Я промовчав. Коли б я почав розповідати Галинці про великих мандрівників і вчених, вона б напевне сказала щось в’їдливе про мене. А справа зовсім не в цьому. Я не був великим дослідником, але у мене в душі спалахнув такий вогонь, який, безсумнівно, горів і в них у грудях.

Галинка одвернулась, потім брови у неї злетіли догори, і вона прошепотіла:

— Ти як хочеш, а я поїду.

— Їдь, — швидко погодився я. — Їдь! Ти неодмінно повинна їхати.

Вона рвучко повернулась і стрибнула в автобус, який саме під’їхав. Ми вперше за півтора року знайомства посердились.

І ось я їду в «Першотравневий», а Галинка в інший бік.

Радгосп розкинувся на рівному, як стіл, місці. Навкруги — безмежний степ.

Дощ перестав. Смарагдовий степовий килим вигравав сонячними барвами. Таксі, в якому я їхав, вилетіло на широку, наче міський проспект, вулицю. Ми під їхали до крайнього будинку. Побачивши жіику, що полола грядки на городі, я відчинив дверцята машини і спитав, де живе Дмитро Гужва.

Жінка підійшла до тину і, поправивши хустку, охоче пояснила:

— Тутечки, недалеко. Поїдьте до криниці, зверніть управо. В третій хаті він і живе.

Ми поїхали до хати Гужви.

Я довго стукав у хвіртку, поки на алеї невеликого палісадника з’явився високий чоловік у білій вишитій сорочці.

— Заходьте, — промовив він, — хвіртка не замкнена.

— Я хотів би бачити Дмитра Гужву.

— Слухаю вас, — промовив чоловік.

— Ви — Гужва?

— Так.

— Мені потрібен інший Гужва.