Галина Василівна Москалець - Мій Близький і Далекий Схід

моя дочка!» Наче уві сні вона побачила, як тоненька рука тягнеться до золотої квітки. І раптом ворона злетіла знову в повітря, зблиснули смагляві ноги і тіло служниці глухо впало у двір, вимощений цеглою.
Сяйво і пил

Шамхат застигла, наче статуя, виліплена з глини. Сторож і куховарка підбігли до розпростертого тіла, потім глянули угору, й не побачили нічого, окрім сонця на небі. Сяяло світле, безжальне і милосердне обличчя Уту, сяяли срібні й золоті каблучки, намиста, підвіски, розкладені на лляній шматині, сяяли храми Урука, серед яких змагались між собою два найвеличніші — Ана і Гашанни. Це сяйво оточило бліду Шамхат, у сірій як пил скорботи, одежі, ніби вона щойно прибула з Країни без вороття, й почуває себе чужинкою в землі чорноголових. Вона була тепер тією мухою, яка намагалася повзти, обліплена солодкою смертю. Але не могла втекти далеко.

У роті Шамхат пересохло. Вона почула лемент кухарки, а далі її плач. Якби її зараз побачили на краю даху, то подумали, що то вона скинула малу вниз. Жінка пошукала очима єдиного свідка, ворону, але не побачила. Це так було несправедливо, наче боги зумисно влаштували жорстоку помсту Шамхат. Усередині в ній була глуха тиша, і в тій тиші жінка усвідомила абсолютну беззахисність через те, що її зробили знаряддям смерті. Й усвідомила ціль: комусь потрібно, щоб вона зненавиділа себе. Відколи Енкіду вимовив прокляття[42], від нього розійшлися кола відлуння. І хоч потім він забрав те прокляття назад, відлуння залишилося і незримо впливає на її, Шамхат, долю.

Вона нерішуче подивилась на золото. Не пасувало зараз зносити його вниз. Але й лишати на поталу птахам, що однаково люблять блискучі речі й мертвечину, своє добро теж не можна. І було ще те, що бовкнула мала. Демон вклав в її уста ці слова, щоб Шамхат ще більше зненавиділа себе.

Кухарка нарешті знайшла свою пані. Та стояла на верхній сходинці.

— Забери з даху прикраси, — вказала рукою Шамхат, — і віднеси до моєї спальні.

Вона дала пройти старій, а сама почала сходити вниз. Пахло пилом, нагрітим сонцем.

Дівчинка ще дихала. Вона зламала собі хребет, розбила голову об цямрину басейну. Так повідомив сторож. Мала служниця була непритомна, і душа її прямувала дорогою до брами, що розділяє світ живих і світ мертвих.

— Перенеси її на моє ложе, — раптом сказала Шамхат, — і йди по зцілителя[43].

Сторож похитав головою, мовляв, зцілитель тут вже не допоможе.

— Її треба нести на циновці, — сказав він.

— Віднесете удвох. Йди по циновку.

«Мабуть, хоче побути з нею», — подумав сторож хтозна-чому. Він віддавна знав Шамхат й ні на хвильку не повірив, що та могла зіштовхнути малу з даху. А проте почуття провини витало довкола її напруженої постаті.

— Все гаразд, — вирвалось у нього. І він сказав ці слова не як раб, а як вільна людина.

— Ворона вкрала шпильку. Я сказала Ені її наздогнати.

Губи в Шамхат затремтіли. Сторож, який перед тим відлупцював малу, дивився і на неї, й на господиню з однаковим співчуттям. Але від цього Шамхат огорнуло ще більше почуття провини, яке нашарувалося на інше почуття провини. Навіть її почуття не належать їй. Все відображається на обличчі. Чи є щось таке, що вона може зберегти для себе?

Поки сторож ходив за циновкою і кликав кухарку, Шамхат присіла коло нещасного знівеченого тіла, яке стало геть сірим. Вона взяла Ені за руку, відчуваючи за спиною холодний подих демона смерті[44], й попросила:

— Почекай…

Через якийсь час дівчинку перенесли на ложе самої господині, м’яке й зручне. Це ложе Шамхат ніколи з ніким не ділила. Блудниці Урука ніколи не приймають чоловіків у себе вдома.

Шамхат, відіславши кухарку, сама обтерла кров вологою шматиною, наче мати, хоча сама виросла у прийомній сім’ї, й була дочкою блудниці, і її теж продавали й перепродували в дитинстві. Може, ота стара блудниця, що навчала її й кількох дівчат жіночого діла, була її матір’ю? То була мудра жінка. Її слова Шамхат запам’ятала на все життя: «Мусите бути для кожного чоловіка матір’ю, сестрою й товаришкою в одній особі. Тоді він не почуватиме до вас огиду і зневагу, тільки-но вставши з ложа. Бо справжня не та мати, яка народила, і не та сестра, що з одного лона, а та, що терпляче обіймає увесь світ, проте не належить нікому».

Якби дівчинка кричала, стогнала чи дивилась на неї, невідомо, як повела би себе Шамхат. Можливо, втекла б світ за очі, чи заплакала б так, як плакала над братом своїм Енкіду разом з Більґамесом. Але зараз їй хотілось, щоб вона сиділа, тримаючи за руку цю дитину, доки життя Шамхат не перетече до Ені, а не-життя