Юрій Оліферович Збанацький - Курячий бог

Він довго вертів ту грушу в руках. її хтось викинув у море, бо була зовсім гниленька. Сергійкові пальчики так і пролазили в крихку шкуринку, розмочений морською водою м'якуш плив на долоньку. Грушка пахла грушею. У хлопця вуркотіло в животі, слинка переповнила рот, але він не мав сили піднести ту гниличку до губ. Повертів-повертів та й викинув геть. Помив у воді руки і сів безсилий на каміння.

Немов навмисне, в око впали курячі кісточки. По них лазили мурашки і роєм вилися великі зеленаво-сині мухи. Сергійко пригадав, що те смачне куряче стегенце могло й не минути його рота. І зітхнув. Коли б то в нього було тоді стільки богів! Не міг же він проміняти на шмат м'яса того, першого.

Зітхнувши, знову приклав до ока камінця. Дивився вже не на море та гори, а скерував погляд на берег, покритий засмаглими і білосніжними тілами. І знову відкрив з подиву рота. В поле зору йому потрапив довготелесий дядько. Але він якось казково обновився. Сидів уже не голий, а в перекрохмаленій сорочці в густу ясно-зелену смужку. А на носі — золотообідчані окуляри. В окулярах довгобразе дядькове обличчя набрало виразу тієї значимості, перед якою пасують не лише такі пуцьверінки, як Сергійко.

Мимоволі забрав од очей камінця. Але дядько не переінакшився. Сидів на кам'яному виступі заокулярений, вдягнений у парусинові штани і накрохмалену диво-сорочку.

— Любий, подай мені яблучко, — почув Сергійко наказ тітоньки.

Мов магнітом, потягло хлопчика на той голос. Несміливо підійшов ближче. В жменьці затиснув одного із своїх богів. Стояв і ждав дива. Тітонька міцними зубами розгризала зеленкувате соковите яблуко. Краплини соку падали на гаряче каміння.

Тітонька нарешті звернула на нього увагу. Подивилась через чорні окуляри вичікувально і запитально. Навіть яблуко перестала гризти. І тоді він повільно приступив до неї, розтулив жменьку і мовчки подав курячого бога.

У тітоньки радісно загорілися очі.

— Любчику, глянь, яке диво! Яка розкіш! Найсправжнісінький агат. Розшукай же мені нитку, швидше.

Дядечко завертівся, мов ошпарений, запорпався в бездонному кошику.

— Та яблучка дай дитині: хіба не бачиш, який чемний хлопчик?

Курячий бог маятником гойдався на коричневій дебелій шиї в тітоньки, а Сергійко смаковито хрумав велике рожевобоке яблуко. Він був щасливий не менш від тітоньки. Адже це його перший у житті заробок. Не мамим хліб їв, а смакував власним потом зароблене яблуко. Воно було найсолодшим від усіх, що він їв у своєму житті. Мабуть, куряча ніжка була б ще смачнішою, але нічого не вдієш. Кісточку від неї догризали мухи та запопадливі мурашки.

Тітоньку оточили сусіди по пляжу. Розглядали та вихваляли на всі боки курячого бога. Хвалили й Сергійкову спритність.

На все те збоку поглядав довгов'язий дядечко. За скельцями його окулярів мінилися очі — зблискували то насмішкою, то вдоволенням.

— Кажуть, ніби ці боги з дірочками приносять щастя, — почала розмову котрась із жінок.

— В усякому разі,— знаюче пояснила тітонька, — та людина, що має на шиї курячого бога, ніколи не потоне.

— Хлопчику! Пошукай ще. Тобі, видно, щастить, — звернулись до Сергійка жінки.

Він слухав, розумів, що то нові замовлення, але мовчав. В його руках було ще пів-яблука. І він хазяйновито зсьорбував із нього сік.

Тітонька наказала дядечкові:

— Не сиди, любчику, здобудь холодного нарзану. З льодку. Дядечко з мовчазною покірністю став на довгі ноги, взяв до

рук бездонного кошика. Кошик сонно хавкнув, закрив хижо роззявлену пащу.

— Хлопчика візьми, може, й воно пити захотіло. Сергійко лише тоді збагнув, що мовилося про нього, коли дядечко байдуже запросив:

— Пішли, малий, ковтнемо водички.

Сергійко слухняно порипів галькою вслід за височенним дядечком. Ощасливлена тітонька переможно посміхалася: її сусідки марно розраховували на курячих богів.

«Пиво-води» — по-новітньому зліплений зі скла та алюмінієвих переплетінь павільйон. За широкими і світлими вітринами вишикувались, мов на параді, пляшки. Вино і горілка, коньяк і запіканка. В кутку ціла батарея пляшок з лимонадом та різними напоями. Пильно приглядівшись, Сергійко зробив сумне відкриття:

— Пляшки порожні.

— Нічого, закінчиться перерва, знайдуться й повні,— сподівався дядечко.

У павільйоні вешталась продавщиця. Хоч вона й не думала обідати, але скляна шторка була опущена донизу. Покупці доторкувались до неї носами, просили відчинити і відходили ні з чим. Продавщиця сиділа, немов в акваріумі,— видно, нічого не чула і не хотіла бачити.

Дядечко не обмежився прикладанням носа до вітрини. Сухорлявим щиколотком несміливо постукав у скло. А сам перекривився по-страдницькому, мов верблюд, що не пив уже цілісінький місяць. Молодиця за прилавком не помітила жалібного виразу, демонстративно скинула білого халата, жорстоко ткнула пучкою на об'яву. У ній писалося, з якої по яку годину покупці мусили обминати павільйон «Пиво-води». Сергійко та й дядечко зовсім не боялися сонця. Зайняли чергу біля прилавка, терпляче змочували язиком пересохлі губи. Ждали. Сумовито дивилися на морс. У морі води безмежжя, та чорт її пив.

Навпроти них, над самісіньким крутим обривом, височів монумент, пофарбований у білий колір, з червоною зіркою на вершині. Під монументом — братерська могила. З усіх боків її обвили корабельні ланцюги з важкими якорями та гарматами в чотирьох кутках. На монументі золотяться літери. Кожну з них окремо Сергійко знає, а стулювати до гурту ще не навчився.

— Дядю, то наші поховані?

— Га?

Дядечко думав щось своє.

Видно, уявляв собі, як-то його пробиратиме