Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

привілеями. А нам винні за кров. У нас однакові проблеми: пенсії, квартири, хороші ліки, протези, меблеві гарнітури... Вирішимо їх, і наші клуби розпадуться. Ось я дістану, пропхаю, вигризу собі квартиру, меблі, холодильника, пральну машинку, японського «відика» — і годі! Одразу стане зрозуміло, що мені в цьому клубі робити нічого. Молодь до нас не потяглася. Їй ми незрозумілі. Начебто прирівняні до учасників Великої Вітчизняної війни, але ті Батьківщину захищали, а ми? Ми були в ролі німців — як мені один хлопець сказав. Думаю, так... Так... Так вони на нас дивляться... А ми на них злі. Вони тут музику слухали, з дівчатами танцювали, книжки читали, поки ми там кашу сиру їли й підривалися на мінах. Хто там зі мною не був, не бачив, не пережив, не відчув — той мені ніхто.

Через десять років, коли в нас повилазять наші гепатити, контузії, малярії, від нас будуть позбавлятися. На роботі, вдома... Нас перестануть садовити до президій. Усім ми будемо тягарем... Навіщо ваша книга? Для кого? Нам, хто звідти повернувся, усе одно не сподобається. Хіба розкажеш усе як було? Як убиті верблюди й убиті люди лежать в одній калюжі крові, їхня кров перемішалася. Кому це потрібно? Ми вдома всім чужі. Усе, що в мене лишилось, — це мій дім, дружина, дитина, яку вона незабаром народить. Кілька друзів звідти. Більше я нікому не вірю.

І вже не повірю.

Рядовий, гранатометник

— Десять років я мовчав... Мовчав про все...

У газетах писали: полк здійснив навчальний марш... Провів навчальну стрільбу... Ми читали, і було прикро. Наш взвод супроводжував машини. Автомобіль можна викруткою пробити, для кулі він — мішень. Щодня в нас стріляли, нас убивали. Убили поруч знайомого хлопця. Першого... на моїх очах. Ми ще мало знали один одного... З міномета стріляли. Помирав він довго, у ньому сиділо багато осколків. Нас упізнавав. Але кликав незнайомих нам людей...

Перед відправленням до Кабула мало не побився з одним, а його друг від мене його відтягує.

— Чого ти з ним сваришся, він завтра летить до Афгану.

Там у нас ніколи так не було, щоб у кожного свій казанок, своя ложка. Один казанок — усі наляжемо, душ із восьмеро. Але Афган — не детективна історія, не пригода. Лежить убитий селянин — хирляве тіло і великі руки... Під час обстрілу просиш (кого просиш, не знаю, Бога просиш): хай земля розступиться і сховає мене. Хай каміння розступиться... Собаки скавчать. Жалібно скавчать мінно-пошукові собаки. Їх теж убивали, ранили. Убиті вівчарки й люди, забинтовані собаки й люди. Люди без ніг, собаки без лап. Не розібрати, де на снігу собача кров, а де людська. Поскидають до однієї купи трофейну зброю: китайську, американську, пакистанську, радянську, англійську — вона, я дивувався, красива, але це все для того, щоб тебе вбити. Страх! Мені не соромно за цей страх. Страх людяніший за сміливість. Це я зрозумів. Боїшся і жалієш, хоч би самого себе... Озираєшся навколо, починаєш помічати життя... Усе лишиться жити, а ти щезнеш. Не хочеться думати, що будеш лежати непримітний і маленький, за тисячу кілометрів від домівки. Уже в космос люди літають, а як убивали одне одного тисячі років тому, так і вбивають. Кулею, ножем, каменюкою... У кишлаках наших солдатів вилами дерев’яними заколювали...

Повернувся вісімдесят першого року... Усе було на «ура». Виконали інтернаціональний обов’язок! Священний! Герої! Приїхав до Москви вранці, рано вранці. Приїхав потягом. Автобус мав бути лише ввечері. Чекати не міг. Діставався на попутках: до Можайська електричкою, до Гагаріна — рейсовим автобусом, потім до Смоленська вже на перекладних. І від Смоленська до Вітебська — вантажівкою. Усього шістсот кілометрів. Ніхто грошей не брав, коли дізнавались, що з Афгану. Це я запам’ятав. Останні два кілометри — пішки. Бігом. Так і добіг додому.

Удома — запах тополь, дзвенять трамваї, дівчинка їсть морозиво. І тополі, тополі пахнуть! А там природа — це зелена зона, так звана «зеленка», звідти стріляють. Так хотілось побачити берізку і синичку нашу. Боявся зайти за ріг будинку... Ріг попереду, усе всередині стискається — а хто там, за рогом? Ще рік боявся вийти на вулицю: бронежилета немає, каски немає, автомата немає — як голий. А вночі сни: хтось у чоло цілиться і такий калібр, що півголови знесе... Кидався на стіну... Затріщить телефон, у мене піт на лобі — стріляють! Звідки? Починаєш нишпорити очима навкруги. Втуплюєшся у книжкову полицю... А-а-ах! Я вдома...

У газетах так само писали: вертолітник ікс здійснив навчальний політ... Нагороджений орденом Червоної Зірки... У Кабулі відбувся концерт з нагоди Першотравня за участю радянських солдат... Афган звільнив мене. Вилікував від віри в те, що все в нас правильно і в газетах пишуть правду, по телевізору говорять правду. «Що робити? Що робити?» — питав я себе. Хотів на щось наважитись, кудись піти. А куди? Мати відмовляла, і ніхто з друзів не підтримав: мовляв, усі мовчать. Так треба.

Ось вам розповів... Уперше спробував говорити те, що думаю. Незвично.

Рядовий, мотострілець

— Боюсь починати розповідати. Знову наваляться ці тіні...

Щодня... Щодня я собі там говорила: «Дурна я, дурна. Навіщо це зробила?» Особливо вночі з’являлися такі думки, коли не працювала, а вдень були інші: як усім допомогти? Рани жахливі... Мене приголомшило: навіщо такі кулі? Хто їх вигадав? Хіба людина їх вигадала? Вхідний отвір — маленький, а всередині кишки, печінка, селезінка — усе посічене, розірване. Мало вбити, поранити, треба ще змусити так страждати... Вони кричали завжди: «Мама!» — коли болить. Інших слів я не чула...

Я ж хотіла виїхати з Ленінграда. На рік-два, але виїхати. Померла дитина, потім помер чоловік. Нічого не тримало мене в цьому місті, навпаки, усе нагадувало, гнало. Там ми з ним зустрічалися... Тут уперше поцілувались... У цьому пологовому будинку я народила...

Викликав головлікар:

— Поїдете до Афганістану?

— Поїду.

Мені треба було бачити, що іншим гірше, ніж мені. І я це побачила.

Війна, нам казали, справедлива, ми допомагаємо афганському народові покінчити з феодалізмом і побудувати світле соціалістичне суспільство. Про те, що наші хлопці гинуть, якось замовчувалось, ми зрозуміли так, що там багато інфекційних захворювань: малярія, черевний тиф, гепатит. Вісімдесятий рік... Початок... Прилетіли до Кабула... Під шпиталь віддали старі англійські стайні. Нічого немає... Один шприц на всіх... Офіцери вип’ють спирт, обробляємо рани бензином. Рани погано гояться... Допомагало сонце. Яскраве сонце вбиває мікроби. Перших поранених побачила