Марина та Сергій Дяченко - Брамник

вже знав, що це ненадовго. Він говорив би, навіть якби я був глухонімий. Він просто вголос розмірковував.

— Серйозна причина… — провадив Ларт після паузи. — Цей перший Віщун, який чи то був, чи то його вигадали, в своєму Заповіті, якщо це можна назвати його Заповітом, вказав таку причину й назвав її Третьою Силою…

— …Якщо це можна так назвати, — луною відгукнувся я.

Він уважно глянув на мене:

— Ну-ну…

Клятий замок нарешті стомився грати з нами в квача й почав потроху наближатися, але все-таки надто повільно.

— А чому «Третя»? — пошепки спитав я.

— Бачиш… На світі є маги і є немаги. Ти згоден, що маги — це сила?

І світильник його спалахнув раптом сліпучим, нестерпним для очей світлом.

— Згоден… — пробурмотів я, затуляючись долонею.

— Але й немаги — це теж сила, — сказав він і пригасив світильник до звичайної яскравості, — безліч великих справ вершилося мудрими правителями, шляхетними героями і так далі. Ось король на троні, він справедливо править. Ось маг у печері бавиться заклинаннями. Ось ми з тобою ідемо по дорозі. Все звичне, все врівноважене. Але Орвін вслід за своїм першим Віщуном вважає, що є ще Третя Сила, яка до цих двох жодного відношення не має. Вона, ця Третя Міфічна Сила, нібито мріє запанувати в світі, і воцаріння її несе всім, хто живе, незліченні лиха й страждання. Що вона являє собою і звідкіля візьметься — на це Заповіт не дає відповіді. Але сама думка про її існування мені бридка.

— Господарю, — сказав я, вражений, — але кінь може бути або жеребцем, або кобилою, а пацієнт — або живим, або мертвим. Де ви бачите третій варіант?

Він не відповів.

Настала ніч.

Громаддя замку не освітлювалося жодним вогником, та й Лартів світильник горів тепер тьмяно й нерівно. Дорога круто взяла вгору. Попереду, праворуч і ліворуч, заманячіли темні присадкуваті стовпи, очевидно, кам’яні. Ми вповільнили крок.

— Цікаві прикраси, — пробурмотів Ларт.

Стовпи стояли рядами вздовж дороги, й на плескатій верхівці кожного згорнулася кам’яна змія. Яким би тьмяним не було світло, їхні потворні морди, звернені до нас, було надто добре видно — краще навіть, ніж треба.

— Отакої! — сказав я з нервовим смішком. І почув те, що боявся почути, — шипіння. Тієї ж миті змії розплющили очі.

Спочатку ті, що були поруч — ми стояли майже між ними. Потім, наче прокидаючись, — ті, що були перед нами. А далі по черзі — всі інші.

На нас дивився цілий ланцюг червоних палаючих жаринок. Вірніше, два ланцюги — праворуч і ліворуч.

Мені знадобилася вся моя мужність, щоб не кинутися навтьоки. Я обмежився тим, що присів і сховався за хазяїна.

— Гарненька зустріч… — буркнув Ларт.

— Ходімо, господарю, — благав я знизу, — гляньте, як вони дивляться!

Дивилися вони огидно.

— Я прийшов сюди, і я піду далі, — процідив Ларт звичайним своїм голосом. — Тримайся поруч!

І ми рушили вперед. Я змусив себе це зробити, бо щосили замружився й розплющив очі тільки тоді, коли шипіння лишилося позаду.

Замок заступив уже половину чорного неба, і був він чорніший за небо.

— Прийшли, — сказав Ларт.

Звідний міст було опущено. На дні рову маслянисто поблискувала густа рідина.

Ларт раптом нагнувся, підняв камінь, розмахнувся й пожбурив його на міст.

Камінь важко гепнувся на дошки, й вони відразу спалахнули. Камінь, огорнутий полум’ям, підскочив ніби м’ячик і шубовснув у рів. Вода засичала, і все зникло — міст знову стояв порожній і темний.

— Паскудство, — з відразою сказав Ларт.

— Чи не забагато складнощів? — запитав я, тремтячи всім тілом. — Може, пошукаємо іншого притулку?

Нас шарпонуло поривом крижаного, майже зимового вітру.

— Тепер уже ніяк не можна не піти, — відгукнувся Ларт крізь зуби. — Ну-бо…

І він на одному подиху видав довгу роздратовану тираду, яка не мала жодного відношення до рідної мови. При перших його словах міст напружено вигнувся, як спина розлюченого кота, а трохи згодом ослаб, обвис і ніби враз постарів. Кленучи все на світі, я ступив на нього вслід за Лартом.

Ми поминули довгу арку, прорубану в стіні, й опинилися на внутрішньому дворі негостинного житла. Нас вітали зграї кажанів. Шпичакасті двері замку мали досить непривабливі обриси, нагадуючи ощерену пащеку.

— Господарю, — простогнав я, — ви впевнені, що нас тут нагодують, а не з’їдять?

Ларт гмикнув із найбільшим презирством, на яке був здатен. І ніби у відповідь зубата пащека заскреготіла, і гучний голос із погрозою заревів:

— Хто посмів порушити спокій Великого Чарівника Чорного Замку, Що Панує Над Пагорбами?!

Коли гуркіт стих, Ларт озирнувся на мене:

— Ти що-небудь зрозумів? Хто панує — Великий Чарівник, чи його Замок?

— Що?! — заревла невидима істота, остаточно розполохуючи кажанів.

— Всього-на-всього я, — стомлено сповістив Ларт. — Такий собі Ларт Легіар, якщо дозволите.

Деякий час тишу порушував тільки дрібний стукіт серця десь у мене в горлянці.

— Агм, — ошелешено й далебі не так грізно пролунав Голос.

— Ну? — процідив мій хазяїн.

І двері відчинилися. Швидко, можна сказати, поквапно.

…Великий Чарівник, Господар Чорного Замку й так далі й таке інше, зустрів нас на сходах. У одній руці він тримав смолоскип, другою згортав відлоги домашнього халата.

— Сили небесні, пане Легіаре! — вигукнув він метушливо.

— Непросто ж до тебе дістатися, Ушане, — пробурмотів мій хазяїн. — Скільки років ти збирав усю цю погань?

Великий Чарівник закліпав очима. Не чекаючи на відповідь, Легіар відсунув його плечем, нагнувся і пройшов у двері під низьким склепінням.

У залі для бенкетів, прикрашеній вітражами, постатями латників і безліччю зброї по стінах, ми були єдиними гістьми. Чотири каміни випромінювали ніжне тепло; половину приміщення займав величезний дубовий стіл, за яким і сиділи ми з Лартом. Великий Чарівник довго й плутано перепрошував за безлад і недостатню вишуканість частування. Свій халат він перемінив на пом’яту чорну хламиду, в складках якої ховав своє добре вже намічене черевце.

— Це несмак, Ушане, — провіщав мій хазяїн, відкидаючи чергову обгризену кісту. — До того ж, присягаюся канаркою, все це зібрання монстрів аж ніяк не відповідає твоєму темпераменту. Подай соус, Дамире.

Великий Чарівник напружено хихотів.

— Справжня цінність усіх цих зразків незначна, — і далі менторським тоном провадив Ларт. — Це що, маслини? — він зазирнув у чергову тарілку.

За вікнами бушувала негода. Ми слухали завивання вітру, мружачись на вогонь каміна.

Нарешті Великий Чарівник почав виявляти ознаки нетерпіння:

— Можу я довідатися… Я такий радий бачити вас, добрий пане Легіаре, насмілюся сказати, дорогий Ларте, що забув запитати, так би мовити, про мету…

Ларт із підкресленою цікавістю його розглядав і вочевидь не збирався допомагати.

— Кгм… Мушу сказати вам,