Джеймс Фенімор Купер - Прерія

— Годі вже, Поле! — урвала його дівчина, затуливши йому рот долонею так невимушено, що важко було повірити його словам. — Чесний старий нікому не викаже нашої таємниці. Я зрозуміла це по його очах і лагідній мові.

— «Нашої таємниці»! Еллен, ти, певне, забула…

— Ні, я не забула нічого, що мушу пам'ятати. І все-таки я кажу, що цьому чесному траперові можна довіритись.

— Траперові! То, значить, він трапер? Твою руку, батьку! Промисли у нас такі, що ми повинні знати один одного.

— В тутешніх краях майстерності великої нікому не треба, — відповів старий, роздивляючись атлетичну й енергійну статуру юнака, який недбало, але досить елегантно спирався на рушницю. — Щоб спіймати боже створіння капканом чи сіткою, треба більше хитрості, ніж відваги, але я мушу це робити, бо вже старий! А такий хлопець, як ти, молодий та сміливий, міг би собі обрати краще заняття!

— Я? Та я ще ніколи в житті не спіймав у пастку ні верткої норки, ані плескотухи-ондатри. Щоправда, мені траплялося підстрелити чорно-буру шельму, хоч розумніше було б поберегти порох і свинець. Ні, старий, я не полюю того, що повзає по землі.

— Чим же тоді, друже, ти добуваєш собі хліб? Адже тут нічого не заробиш, якщо відмовитися від законного права полювати диких звірів.

— Я не відмовляюся ні від чого. Тільки-но ведмідь перетне мені шлях, як він тут-таки перетворюється на мишка з того світу. Олені впізнають мене по запаху. А щодо буйволів, то я їх, старий, убив більше, ніж найдужчий різник у Кентуккі.

— То ти вмієш стріляти? — запитав трапер, і в його очах спалахнув прихований вогонь. — У тебе тверда рука та бистре око?

— Рука наче сталевий капкан, а око бистріше дробу. Хотів би я, щоб зараз був жаркий полудень, дідуню, і щоб над нами летіли на південь тутешні лебеді або чорнопері качки, а ти чи Еллен вибрали б собі найгарнішу птицю у зграї ставлю свою добру славу проти рога з порохом, що через п'ять хвилин птах висів би вниз головою, скошений першою ж кулею. Дробовиків я не визнаю! Хай-но хто скаже, що бачив мене з дробовиком у руках!

— Славний хлопець! Одразу видно по вдачі, — мовив трапер, підбадьорливо дивлячись на Еллен. — Не побоюсь сказати: ти, видно, вмієш вибирати собі знайомих. А скажи-но мені, хлопче, чи пощастило тобі вліпити кулю між роги оленеві, що біжить?.. Гекторе! Тихо, песику, тихо. При самій згадці про оленину в собаки кров грає. Так от, чи влучав ти коли-небудь таким манером в оленя, коли він робить скажені стрибки?

— Ти б іще спитав, чи я коли-небудь їв оленину! Та я їх брав по-всякому, старий, — тільки не тоді, коли вони сплять.

— Так, так, у тебе попереду довге й щасливе життя — і чесне, так! Я старий і, ніде правди діти, стомився, пуття з мене мало; та коли б я міг знов обрати собі вік і місцевість, — хоч це непідвладне людині, й так не повинно бути, — та коли б усе ж я мав такий дар, то сказав би: двадцять років і пуща! Але скажи мені, куди ти діваєш хутро?

— Хутро? Та я на своєму віку ще ні разу не вбив оленя заради шкури чи гуску заради пера! Час від часу я підстрелюю їх на харч або щоб не втратити вправності; та коли я наївся, решта залишається вовкам прерії. Ні, ні, я тримаюся свого промислу; він дає мені більше, ніж усе хутро, хоч би скільки я його продав потойбіч Великої ріки.

Старий трохи подумав, а тоді, похитавши головою, продовжив:

— Тут я знаю лише одне прибуткове діло…

Юнак, не давши йому договорити, показав баклагу, що висіла в нього на шиї. Потім зняв кришку, і ніжний аромат чудового меду залоскотав ніздрі трапера.

— Отже, ти бортникуєш? — проказав старий із жвавістю, яжа свідчила, що це заняття йому знайоме, але в голосі його звучав і подив: такий гарячий молодик обрав собі такий мирний промисел… — Авжеж, за мед у пограничних селищах дають добру ціну, але тут, у прерії, це, либонь, діло непевне.

— Скажеш, нема дерев, ніде бджолам роїтись? Помиляєшся — я подався на кількасот миль західніше, ніж усі, щоб покуштувати цього меду. А тепер, старий, коли ти погамував свою цікавість, відійди трохи, а я побалакаю з цією дівчиною.

— Навіщо, навіщо, хай залишається, — квапливо мовила Еллен, ніби юнакова вимога здалася їй дивною, а може, й непристойною. — Що ти мені можеш сказати такого, чого б не можна було почути всьому світові?

— Ні, хай мене на смерть пожалять трутні, якщо я коли-небудь збагну жіночий розум! Щодо мене, Еллен, то я нічого й нікого не боюсь і хоч зараз спустився б в улоговину, де твій дядько стриножив коней, — коли ти вже називаєш дядьком чоловіка, що, присягаюсь, ніякий тобі не родич! Так, я пішов би й сказав старому руба все, як є, не відкладаючи ще на рік! Одне тільки твоє слово, і я так зроблю, — байдуже, сподобається йому це чи ні!

— Ти такий нетерплячий і нерозважний, Поле Говер! Нелегко мені з тобою. Ти ж знаєш, нас не повинні бачити разом — це небезпечно, — а хочеш з'явитися на очі дядькові та його синам!

— Він зробив щось таке, чого слід стидатися? — спитав трапер, так і не зрушивши з місця.

— Боронь боже! Але є причини, через які його не повинні тут бачити. Коли б усе стало відомо, його ніхто б і пальцем не торкнув, але зараз іще рано відкриватися… Якщо ви, батечку, почекаєте мене он там, біля верболозу, поки я вислухаю Пола, то я, перш ніж повернутися до табору, неодмінно підійду до вас і побажаю вам доброї ночі.

Трапер повільно відійшов, ніби задовольнившись не зовсім доладними поясненнями Еллен. Зупинившись там, звідки не можна було почути жвавої і схвильованої розмови, що її тут-таки розпочали молоді люди, він терпляче ждав хвилини, коли йому дозволено буде побалакати з тими, хто його так зацікавив, і то не стільки через таємничість, з якою вони розмовляли між собою, скільки через природне співчуття до юної пари. У своїй сердечній простоті старий вірив, що вони цілком заслуговували на це співчуття. Його лінивий, але вірний собака, пішовши за ним слідом, знову влаштувався біля його ніг і незабаром своїм звичаєм задрімав, мало не зовсім сховавши голову в густій, ніким не кошеній траві прерії.

Бачити людей в пустці, де він жив, було так незвично, що