Пауло Коельо - Шпигунка

class="p1">Я постійно просила покровительства, можливо, обмінюючи його на секс. І вже звикла до цього. Проте одна річ — звикнути, а інша — бути задоволеною. Грошима тут не обійдешся. Я хотіла більшого!

І коли я вже почала танцювати, то зрозуміла, що треба зробити ще якусь річ, притаманну лише кабаре, не надто переймаючись наданням цьому якогось сенсу. Я танцювала в поважному закладі з партером, наповненим жадібними до новинок глядачами, які, однак, не мали сміливості відвідувати відповідні місця, де можна побачити такі новинки.

Сукня була пошита з прозорих тканин, нашарованих одна на одну. Я зірвала перший шар, і, здалося, ніхто не надав цьому жодного значення. Але коли за першим пішли вже другий і третій, присутні почали переглядатися. На п’ятому шарі весь партер повністю сконцентрувався на моїх діях, майже не звертаючи уваги на танець і бажаючи дізнатися, як далеко я зайду. Навіть жінки, з якими я подекуди зустрічалася поглядом, теж не здавалися ані шокованими, ані роздратованими — мій танець збуджував їх так само, як чоловіків. Я знала: якби посміла таке зробити в моїй країні, мене одразу ж кинули б до в’язниці, але Франція була взірцем рівності та свободи.

Дійшовши до шостого шару, я попрямувала до статуї Шиви, зобразила оргазм і кинулася на підлогу, зриваючи сьомий — і останній — шар.

Кілька секунд із партеру не долинало ні звуку — усі здавалися нерухомими й безмежно враженими, але у своїй позі я не могла їх побачити. Раптом почула перше «браво!», вигукнуте жіночим голосом, і цілий зал вибухнув аплодисментами. Я піднялася, прикриваючи однією рукою груди, а другу простягнула, щоби прикрити геніталії. Я вдячно кивнула й спустилася зі сцени, де збоку завбачливо залишила шовкову сукню. Потім повернулася на сцену й подякувала за аплодисменти, котрі не змовкали. Я вирішила, що краще тепер піти й більше не повертатися — це було частиною загадки.

Попри те, я помітила одну людину, що не аплодувала, а лише посміхалася, — мадам Гіме.

Наступного ранку прийшли двоє гостей, один із них — посланець від мадам Кіреєвської. Його цікавило, чи могла б я повторити свій танцювальний виступ на благодійному балі для збору коштів для поранених російських солдатів. Мадам Гіме подзвонила й запросила мене на прогулянку набережною Сени.

Газетні кіоски поки ще не майоріли поштовими листівками з моїм обличчям, поки ще не було сигарет, сигар і лосьйонів із моїм ім’ям. Я й далі почувалася невідомою, але вже знала, що зробила найважливіший крок: кожна людина, що сиділа в партері, вийшла з вистави зачарована, а це буде найкращою для мене рекламою.

— На щастя, люди — невігласи, — сказала мадам Гіме. — Бо те, що ви показали, не має жодного стосунку до східної традиції. Напевно, ви вигадували кожен крок у міру того, як наставала ніч.

Я завмерла й подумала, що наступний її коментар буде стосуватися ночі (простої, єдиної й неприємної), яку я провела з її чоловіком.

— Єдині, хто знають це, — занудні антропологи, котрі дізналися про все з книжок, ніколи не зробивши жодного відкриття.

— Але ж я…

— Так, я вірю, що ви жили на Яві, і знаєтеся на місцевих костюмах, і, можливо, були коханкою або ж дружиною одного з офіцерів. Як і вся молодь, ви мріяли колись досягти успіху в Парижі, а тому за першої ж нагоди втекли й приїхали сюди.

Ми йшли далі, але вже мовчки. Я могла брехати (що й робила все своє життя), а могла обманути тільки частково, сказавши ту правду, котру мадам Гіме знала достеменно. Зрештою я вирішила, що краще зачекати й подивитися, куди зайде ця розмова.

— Маю для вас кілька порад, — мовила мадам Гіме, коли ми переходили міст, який вів до гігантської металевої вежі.

Я попросила присісти. Мені не вдавалося як слід сконцентруватися, поки ми просувалися серед натовпу. Вона погодилася, і ми знайшли лавку на Марсовому полі. Кілька чоловіків із серйозним і проникливим виразом обличчя грали металевими кульками, намагаючись влучити в шматок деревини. Як на мене, ця сцена була безглуздою.

— Я поговорила з кількома друзями, які були присутні на вашій виставі, і знаю, що завтра газети піднесуть вас до небес. Щодо мене не переживайте — я нікому не скажу нічого про «східний танець».

Я слухала, не маючи жодної можливості наводити якісь аргументи.

— Моя перша порада найскладніша й жодним чином не стосується вашого виступу: не закохуйтеся! Кохання — це отрута. Закохавшись, ви втрачаєте контроль над своїм життям, оскільки ваше серце і розум належать іншій людині. Ваше існування під загрозою. Ви робите все, щоб зберегти кохану людину, і втрачаєте відчуття страху. Ця непоясненна й страшна річ, яку називають коханням, змітає з лиця землі все, чим ви є, а натомість залишає те, чим бажає бачити вас кохана людина.

Я згадала очі дружини Андреаса за хвилину до пострілу.

Кохання вбиває нас несподівано, не залишаючи жодних ознак злочину.

Хлопчик підійшов до візка, щоб купити морозива. Мадам Гіме скористалася цим, щоб озвучити другу пораду.

— Люди кажуть: життя не таке вже й складне — життя дуже складне. Просто бажати морозиво, ляльку, перемогу в боче[6], коли під час гри ці поважні й сповнені відповідальності батьки сімей пітніють і страждають, коли їм не вдається влучити дурною металевою кулькою в шматок деревини. Просто бажати стати знаменитою, але складно залишатися нею понад місяць чи рік, особливо коли ця слава пов’язана з тілом. Просто бажати чоловіка всім серцем, але все стає неможливим і складним, коли цей чоловік одружений, має дітей і не збирається залишати свою сім’ю нізащо у світі.

Вона зробила довгу паузу, її очі наповнилися слізьми, і я зрозуміла, що вона говорила про себе.

Настала моя черга. На одному диханні я зізналася в брехні, що ні народилася, ні навчалася в Голландській Ост-Індії, проте познайомилася з цим місцем і зі стражданням жінок, які вирушали туди в пошуках незалежності та натхнення, а знаходили лише самотність і нудьгу. Я спробувала дослівно відтворити останню розмову дружини Андреаса з чоловіком, намагаючись утішити мадам Гіме. Водночас намагалася приховати своє розуміння: в усіх порадах вона мала на увазі себе.

— Усе на світі має дві сторони. Ми звинувачуємо людей, яких покинув цей жорстокий бог на ім’я кохання, оскільки дивимося в минуле й питаємо чому, адже ми так багато планували на майбутнє. Але якщо заглибитись далі у спогади, то згадуємо день, коли це насіння посадили, згадуємо, як удобрювали його й вирощували, аж поки не виросло дерево,