Галина Левтер - Тиха радість, Галина Левтер

— Розійтися по класах і проводити уроки.

Школярі не виконували наказ.

— Ой, яка свята та божа! – сказав, ще б трохи й в лице плюнув, десятикласник Альошка Фролов.

— Святоша! – крикнув їй у спину його друг Дімка Марченко.

— Святоша! Святоша! — підхопили дівчата з дев'ятих класів.

— Святоша!  Святоша! — гриміло по всій школі.

Крики і насмішки сипалися звідусіль. Ні вчителі, ні завучі, ні директор не могли зупинити декілька десятків роздратованих підлітків. Здавалося, школярі налаштувалися вчинитии самосуд над тією, хто посягнув на їхнє право вирішувати що добре, а що ні!

 Ліні ніколи не було так страшно, як тоді. В думках вона благала Бога, слово Якого вона захищала, допомогти їй. Дівчина міцно зажмурила очі, підготувавшись до можливих ударів від шкільної юрби.

Раптом шум затих. Хтось боляче схопив її за кисть правої руки.

— Розплющуй очі! – почула вона голос в тиші, яка запанувала в класі.

Вона невпевнено їх відкрила і зустрілась поглядом із рятівником. 

— Йди зі мною! — другий його наказ.

 Високий чорнявий хлопчина в чорній сорочці  і білосніжних джинсах потягнув її на коридор, а далі — до виходу зі школи. Вийшовши на вулицю, він відпустив дівчачу руку. Просверливши достатньо дірочок в Ліниному худорлявому тілі,  рятівник  з притиском вимовляв кожне слово:

— Ти розшумілася. Заважала читати. Вирішив вивести тебе геть!

Ліна посміливішала і подивилася на нього. Це ж був ВІН. Той хлопчина, з яким вони якось каталися на гойдалках біля дитячого садочка, недалеко від її дому. Вони читали однакову книгу. Це був Ремарк. «На Західному фронті без змін».  Вона добре пам'ятає! 

А ще, це він врятував першокласника Сашка Михайлова, якого старші хлопчиська закрили у шкільному вуличному туалеті. А ще він — зірка олімпіад по хімії та біології. А ще… Напевно, хлопець умів дарувати радість лише своєю усмішкою. Тиху, але таку потрібну. 

Можливо, в такого варто закохатися. Але їй не можна. Він — принц Берні. Той, з ким не можна водитися таким дівчаткам, як вона. Александр Бернштейн — син багатих і впливових батьків, а вона — ніхто, якась там напівсирота Ліна Дарченко. 

— Віддихалась?– продовжував той, про кого всі в школі  говорили  з благоговійним трепетом. — Слухай і запам'ятай правило: «Слідкуй за своїм язиком!». Не шукай для себе біди, читаючи моралі всім, кому не ліньки!

— Я за діло праве вступилася!

— Мені яке діло до того праве воно чи ліве?! Тільки в такої проповідниці, як ти, проблем буде по саму зав’язку! Одне прізвисько чого вартує!

Він блиснув карими очицями. Дівоче серце забилося як пташка в клітці.

—Д-д-дя-к-к-у-ю! – ледве мовила тоді Ліна. Язик не слухався, ноги тремтіли, руки пекло вогнем, а голова закрутилася від розмови сам на сам із шкільною знаменитістю.

— Годі витріщатися! Йди прогуляйся навколо школи і вертайся в клас! Вірю, вчителі вже прочистили мізки  всім від десяти до вісімнадцяти років! Незабаром літо! Тому, сиди тихо і не тупи! Все забудеться до осені! —  говорив суворо хлопець, а потім підморгнув Ліні і усміхнувся.

Ця усмішка…

Бабах! Бабах!

Грім вивів Ліну з лабіринтів спогадів. Дощ продовжував барабанити по вікнах.

— Ось і літо. Три місяці на те, щоб забулася пригода. Хай же вони тягнуться якнайдовше. Нехай людська мова і упередженість розтануть, як сніг на сонці. Хай все забудеться, як сон. Хай змиються з пам’яті сумні події, наче пил з вікон при дощі.