Шиян Анатолій - Гроза, Шиян Анатолій

Але на подвір'ї, здавалося, не було жодної душі. Зблідли, а незабаром і зовсім зникли багряні відсвіти зорі на заспокоєних верхів'ях дерев. Зайшло сонце.

Упав жолудь. Вечірні сутінки огортали ліс. Мигнув крильми перед вікном кажан.

Несподівано хата почала сповнюватися димом. Він в'їдався в горло, викликав жахливу різь в очах.

"Гади! Живцем хотять мене спалити. Не дамся вам... Не дамся!"

Протираючи очі, він помітив, як від тину до ґанку перебігали денікінські солдати. Цілитися стало неможливо. Заважав дим, але все-таки прогриміло з хати два постріли. Македон не був певний — потрапили його кулі в ціль чи він промахнувся. Залишався останній патрон. Дим уже валив до хати клубами, хоч полум'я ще не проривалося.

— Ну для чого ж гаяти час, Андрію! — сказав Македон, вслу-хаючись у свій власний голос. Дим, хапаючи за горло, душив, затьмарював свідомість.— Час, брате, час твій настав...— теплий ствол револьвера притулив до сивої скроні, і в цю останню хвилину життя непереборне бажання раптом охопило Македона, бажання вирватися з цього задушливого, в'їдливого диму на подвір'я, дихнути чистим повітрям, хоч раз дихнути перед смертю, а вже тоді...

З червоними від диму очима, з розірваним коміром сорочки він вирвався з густої пелени диму, глянув на небо, побачив яскраву вечорову зірку.

— Хороше! — і підняв руку з револьвером, але не встиг вистрілити, як па нього накинулись денікінці, зразу обеззброїли.

Високий, чубатий здоровило, вихопивши шаблю, закричав:

— Молись!

Його важка, нещадна рука уже підвелася над головою Македона, але несподіваний окрик Терешка зупинив солдата.

— Стій! Не вбивати! Наказано захопити його живцем.— І він перший з усього розмаху вдарив Македона кулаком у висок. Столяр упав.

Вони били його, розриваючи на ньому одежу. Градом сипалися з усіх боків удари важких кулаків, але він, нескорений, злобно кричав їм в обличчя:

— Гади!.. Не здамся... Мене уб'єте,— сотні за мною встануть. Вам теж не жити... Не жити, собаки!

Знесиленими руками він намагався вихопити у ворогів зброю, але це йому не вдавалося.

— Досить! Досить! Заб'єте його, чорти, а я відповідатиму. Досить! — кричав Терешко, намагаючись припинити затіяну ним же розправу, але ці крики на них не впливали.

І хоч Македон затих, його все ще били мовчки, виміщаючи на ньому свою звірячу лють і гнів.

Тільки несподіваний постріл з гвинтівки спинив биття.

— Підведіть його... За мною! — командував Терешко, і два денікінці, підхопивши скривавленого Македона під руки, потягли з двору лісової сторожки, над якою клубочився рожевий дим і виднілися вогняні язики полум'я, що розгорялося з кожною хвилиною все дужче.

60

Навпростець через чагарники пробиралося двоє розвідників, одягнених по-сільському. Перший з них — вищий і пле-чистіший — був Терень, а другий, ще підліток — його вірний напарник — Володя Метелик. Не раз уже відважні хлопці бували в розвідці. Благополучно повертаючись із завдання, вони щоразу приносили для командування цінні відомості.

Обоє добре знали ізаровський ліс, тому йшли впевнено й швидко. Скоро вони опинилися на узліссі, за яким лежало поле. Вдалині виднілася слобода, блищала під сонцем річка. Поблизу річки, майже біля самої гори, жив дід Михей. Спочатку поговорять з дідом, а вже потім самі гарненько роздивляться на слободу й дізнаються про все, що їх цікавить.

Ніким не помічені, розвідники спустилися до яру, густо зарослого високим бур'яном. З яру до Михеєвої хати вела стежка. Пригадалися в цю хвилину станція і дідусь, що прибув тоді зустрічати Тереня з вузликом яблук. Старий він уже. Важко йому ходити. На ціпок спирається, і руки в нього тремтять, і сам він увесь дрижить.

— Ніхто, очевидно, діда не провідує,— сказав Володька.— Бачиш, як заросла стежка бур'янами.

Оцей глухий яр і оця дідова садиба нагадали Тереню про його безрадісне дитинство. Сюди приходив він завжди, коли був скривджений господарями. Тут, заховавшись часом у густих лопухах, тихенько плакав. Непомітно підходив до нього дідусь, докладно розпитуючи, хто образив, за що образив. І коли дідусеві здавалося, що прийомного внука скривдили даремно, він гаряче висловлював своє обурення, ішов до кривдника, намагаючись захистити сироту, але майже завжди його добрі наміри кінчалися тим, що бідолашного захисника виганяли геть з двору, а іноді навіть цькували собаками.

Повернувшись додому, дід Михей ставав хмурим і мовчазним, а ввечері, лягаючи спати, дивився на єдину іконку, засліджену мухами, побожно хрестився, взиваючи до бога:

— Перед тобою, боже, ми всі рівні: і бідні, і багаті. Чому ж ти не бачиш, як багачі знущаються з бідноти, як кривдять малих сиріт, кривдять старих? Коли вже, господи, буде правда на землі? Чи не бачити її нам до самої могили? Чи не чуєш ти нашого благання, не знаєш про гіркі сльози і горе наше?

У такі хвилини своєрідного моління очі його виблискували образою, навіть гнівом.

Маленький Терень, стежачи за дідусем, слухав його справедливі нарікання і був цілком на дідусевому боці.

Все це пригадалося Тереню зараз, коли він підходив до вет-хої, але рідної йому хатини.

— Чи дома дідусь?

— А де ж він може бути? Вій завжди вдома,— сказав упевнено Терень і раптом спинився, вражений тим, що побачив. Зірвані з петель двері лежали перед порогом. Не зосталося жодної шибки, жодної вцілілої рами.

Мовчки підійшли хлопці до вікна, зазирнули всередину. На долівці валялась якась ганчірка, одірваний закаблук, черепки, розбитий посуд, віник з полину. Стіни були зовсім голі.

Терень зрозумів, що він уже ніколи більше не побачить діда Михея, і в очах його заблищали сльози.

— Може, ще живий,— сказав непевно Володька.— Давай до Македонів зайдемо, вони все нам розкажуть.

Коли зайшли до хати, Македониха поралася біля печі. Поставивши рогач, вона одрізала два шматки хліба, щоб дати ми-лостину, але раптом зупинилась, радісно здивована.

— Боже мій, хлопці... рідненькі мої, та звідки ж ви? — і кинулася їх обіймати.— Не пізнала... Дивлюся — жебраки.

— Це так треба... Маскіровка...— пояснив Терень, задоволений з того, що їх не пізнала навіть сусідка.

— Голуб'ята ж ви мої! Та розказуйте мені швидше, що з нашим Яковом? Живий він, здоровий?

— І живий, і здоровий. Оце ж пас у розвідку послав.

— Слава богу! — перехрестилась Македониха, і в очах її заіскрилася радість.— А то все нехороші спи бачу, та думаю про нього, та журюся...

Терень, зазирнувши до сусідньої кімнати, де стояв верстат, запитав:

— А як поживає Андрій Степанович? Ще столярує? Хлопці помітили, як це запитання одразу пригасило її

недавню радість, завіявши очі смутком.

— Не столярує мій старий... Мефодія пам'ятаєте?

— Лісника? Чому не пам'ятати? Він стільки партизанам допомагав...

— Нема вже його на світі... Згорів у сторожці, а мого Андрія — взяли живцем. У них він тепер сидить, у контррозвідці. Що воно буде з ним — не знаю. Тільки добра не ждати. Боюся, замучать вони його, як замучили діда Михея.

— Були ми... хату дідову бачили... розорена... спустошена...

— А то ж їхня робота... Денікінці там лютували... А вже старого били... Ой, як же вони його, катюги, мордували...

Македониха кінчиком хустки витерла сльози.

— Скажіть Якову,— батько, мовляв, сидить... А я нічого... Я ждатиму вас, синочки... і допомагати вам завжди готова, чим тільки зможу... Ви вже па мене, діти, надійтеся.

Македониха розповіла, па яких вулицях розмістилися білогвардійські солдати. Вона не знала точно їхньої кількості, але військовими були зайняті також усі школи, а в приміщенні жіночої гімназії розмістився їхній штаб.

Збагнувши, що хлопці, мабуть, голодні, вона, не питаючи навіть їхньої згоди, сказала:

— Сідайте, синочки, до столу, я вас кулешем почастую.

Гості від їжі не відмовились. Терень сів проти вікна і не помітив, як саме в цю хвилину на вулиці спинився Лук'ян Безсалий, з цікавістю розглядаючи свого колишнього пастуха.

Македониха запнула вікно коленкоровою фіранкою.

— Що, в нього і зараз наймити роблять? — спитав Терень, упевнений в тому, що Лук'ян його не пізнав.

— А то як же йому без наймитів обходитись? Хазяйство велике. Слобідські землі селяни засіяли, а він зібрав урожай. Солдатів на поле виставив і під їхньою охороною скосим, змолотив. Погана буде зима, голодна. У людей зараз уже хліба нема, однією картоплею харчуються, та й тієї по вистачає.

Македониха дивилася на хлопців, а думала про сина. їй дуже хотілося, щоб вони розказали їй більше про Якова: де він живе, що їсть, чи є в нього для зміни білизна, чи схуд він за цей час, чи часто буває в боях. Але хлопці їли з таким апетитом, що їй незручно було їх одривати від кулешу своїми розпитуваннями. Нічого не розказала вона і про себе, боячись, що Яків буде тривожитись. А навіщо йому зайві тривоги? У нього й так своїх справ та турбот немало.

Змовчала Македониха і про допит, і про те, як вороги пекли її гарячим залізом,— ще й зараз не загоїлися рани на грудях. Та чим дужче біснувалися вони, тим непохитнішою ставала вона, проста селянка, ладна краще вмерти, ніж виказати таємницю.

Пережиті муки, сльози, пролиті за близьких їй людей, навчили Македоииху пристрасно ненавидіти ворогів. З надією ждала вона того дня, коли знову на слобідських вулицях замайорять червоні прапори, сповіщаючи про волю й повернення рідної Радянської влади, за яку страждає чоловік в денікінсько-му застінку, за яку воює її єдиний, безмежно любимий син.

Розвідники поснідали і одразу ж зібралися вирушати. Македониха, розуміючи, що вони мають виконувати наказ, не наважилася їх затримувати.

— Може, вам, хлопці, доведеться заночувати, так ви ж моєї хати не минайте.

Вони подякували за куліш та й пішли собі, а Македониха, стоячи біля паркана, дивилася їм услід з такою ніжністю, любов'ю і тривогою, наче проводжала рідних дітей на небезпечну операцію.

На базарній площі, де звичайно ще задовго до відкриття ярмарку велася жвава торгівля кіньми, сьогодні було особливо людно.

Довгими рядами стояли підводи. Між ними вештались селяни, що прибули ярмаркувати сюди з навколишніх сіл та хуторів. На возах лежали вінки цибулі, мішки картоплі, качани капусти, помідори й овочі, якими так багата в цих краях благодатна земля.

На цій площі слобідські теслярі під наглядом озброєної варти будували шибеницю.