Георгій Іванович Кублицький - Материками й океанами

найближчим гірським пасмом здіймались хребти, один від одного вищий. При світлі нічного сонця вони здавались розпеченими, аж червоними.

Товстий кругловидий чоловік у шкіряній куртці легко зстрибнув з підніжжя вагона і задоволено розправив плечі. Оглянувшись, він пішов туди, де шмат скелі розкришився на купу уламків. Чоловік підняв камінь і подивився на злам.

— Нефелиновий сиєніт, — пробурмотів він. — І щось ще… Що ж саме?

Він розворушив купу, постояв у задумі і швидко пішов далі, нагинаючись по каміння. Два пасажири, які спустилися слідом за ним на насип, ледве догнали його.

— Хто такі? Начальство? — запитав стрілочник, підходячи до паровоза.

— У шкірянці? Це, брате, академік Ферсман, — відгукнувся машиніст. — А от той — академік Карпінський. Третього не запам'ятав. Члени урядової комісії. Дивляться, мабуть, чи нема в камінні золота…

Троє повернулись назад не скоро. Їхні кишені розпирали гострі уламки каміння.

У вагоні Олександр Євгенович Ферсман розіклав зібрані зразки на столику і довго, уважно розглядав їх. Він знав мову каміння. Зеленуваті прожилки на деяких уламках натякали на те, що десь поблизу безперечно варто поритися в землі. Але хто ж буде в такий час споряджати геологічні експедиції? Країна голодує, скрізь розруха, на півдні ще точаться бої. А чи давно змовкли постріли тут, на Кольському півострові?

Інтервенти намагались вчепитися в російську північ мертвим хапком. Академіку розповідали: в Лондоні випущено карту, на якій Мурманський край зафарбовано в умовний колір англійських колоній. З білогвардійцями підписано угоду на «постійну і систематичну, протягом дев'яноста дев'яти років, експлуатацію природних багатств» Кольського півострова. Дев'яносто дев'ять років! Не встигло, однак, висохнути чорнило на угоді, як інтервентів викинули геть з півострова. Ні, панове, нам самим потрібні багатства Мурману!

Але з геологічною експедицією все ж, мабуть, доведеться почекати років зо три-чотири…

Урядова комісія, обстеживши напівзруйновану Мурманську залізницю, повернулась до Петрограда. А восени того ж, 1920, року академік Ферсман уже трусився у вагоні-теплушці, на якому розгонисто написав крейдою: «Експедиція». Все відбулось незбагненно швидко і просто. Його вислухали, виписали мандат, дали трохи пшона, оселедців, тютюну: «їдьте, шукайте».

Теплушку причепили у хвіст поїздові. Разів зо три її відчеплювали, надовго заганяли в тупик. Академік просив, вимагав негайно відправити, доводячи, що його експедиція їде розвідувати багатства для народу. Маневровий паровозик знову підштовхував теплушку до товарняка, брязкали буфери, а петроградські студенти-геологи, які їдуть з академіком, заводили частівки з приспівом «відчепили-причепили».

Висадилась експедиція на знайомій станції біля гір. Мрячив дощ, земля розкисла. Без доріг, по компасу та давніх картах, невеликий загін пішов на розвідку.

Хібінська тундра не схожа на болотисту рівнину сибірського Заполяр'я: вона розляглась по плоскогір'ях, розмитих річками і пересічених хребтами. Важко ходити по її камінню, обліпленому набухлими від дощу лишайниками.

— Олександре Євгеновичу, слизько!

— Знаєте що? Підв'яжімо мішки до ніг!

Останні дні осені розвідники місили болота, ходили по льодовикових моренах, мерзли в горах, блукали в тумані, переходили вбрід потоки. Давні карти не годились: і хребти і блакитнувато-зелені озера виявлялись не там, де їх позначив картограф.

Академік визначив, що гірський масив Хібін дуже давній, і, мабуть, був островом навіть мільйони років тому, коли море покривало більшу частину теперішнього суходолу.

На привалах Олександр Євгенович малював своїм супутникам картини далекого минулого.

Пашить нестерпною спекою розплавлений океан первісної Землі. На ній перші острови — материки гранітних порід. Помалу остигає земна поверхня, материки зближуються між собою, підіймаючи і підгинаючи під себе все, що їх розділяло. Так зштовхуються крижини в льодохід.

Минають тисячоліття, десятки тисячоліть. Між материками або стародавніми щитами то розверзаються морські глибини, то випинаються гірські ланцюги. Вулкани викидають могутні потоки лави, міріади розпечених струменів вогняними зміями оточують щити. Гарячі джерела приносять метал, утворюючи рудні жили; витягуються пояси рудних місценароджень.

Кидаються, перемішуються, розсікаються і знову нагромаджуються в землі окремі хімічні елементи.

І це нагромадження відбувається не випадково. Поклади металів, руд, солей народжуються у цілковитій згоді з законами фізики та хімії.

Зовсім не хаотично розкидані ці поклади на земній кулі. Той, хто пізнає закони їх народження, сполучення, переміщення, — той зможе відкрити своєму народові небачені викопні багатства.

Він буде шукати ці багатства не сліпо, не навпомацки. Йому допоможе нова наука — геохімія. Вона намагається збагнути хімію земної кори, поведінку в землі кожного атома хімічного елемента, його сполучення з іншими, шляхи його мандрівок у різних геологічних умовах і за різних геологічних часів. Цій науці належить майбутнє!

Олександр Євгенович завжди нагадував, що творцем геохімії був його вчитель, академік Володимир Вернадський; свої ж величезні заслуги в створенні і розвитку нової науки він незмінно залишав у затінку.

Після першого тижня хібінського походу в його учасників позападали щоки: їли одну кашу, присмачену грибами. Ферсман був нещадний. Він не давав поспати зайву хвилину вранці і не дозволяв дрімати на привалі доти, поки не буде висушено одяг і поки кожен не приведе до ладу свої записи.

— Часу обмаль, роботи багато, — твердив він. — Потерпіть, потерпіть…

Експедиція Ферсмана поїхала із Хібін з кількома пудами мінералів, які довели тільки, що на Кольський півострів безумовно вар-о спорядити другу експедицію.

Але ж дехто із студентів сподівався повернутися в Петроград уже з планом нових найбагатших покладів і зі славою щасливих розвідників.

Та академік утішав своїх супутників, кажучи, що так буває, на жаль, дуже рідко. Без запеклої боротьби таємницями природи не опануєш. І в цій запеклій боротьбі — щаслива доля вченого. В цьому — його життя, сповнене радощів і прикрощів, захоплень і пристрастей.

Олександр Євгенович повертається в Хібіни наступного року. Минає ще одна зима — і коротке північне літо знову застає його в Хібінах. Навантажені наметами, казанками, барометрами, молотками, ідуть за ним його давні і нові супутники. Загони мають намір проникнути в центральну частину Хібін — до гори Кукісвумчорр, до прозорого і холодного озера Малий Вудьявр.

Шляхів нема, край безлюдний. Олександр Євгенович веде свій маленький загін ущелиною, яку