Лола Астра - Безмірна залежність

вірити в нього і в те, що я в ньому не помилилася, мені залишалося тільки одне — довіряти. Я забула про все, що було поганого раніше, залишила тільки добрі спогади. Ілля повернув мене, він перетворив наш віртуальний зв'язок на реальність, він хотів бути зі мною — це все, у що я повинна була вірити.

Коли ми спілкувалися ввечері, він був у сестри, і її чоловік передав мені вітання: вони знали, що я приїду. Хіба це не черговий доказ? Потім Ілля повертався додому, а я його супроводжувала.

— Як гадаєш, мені чекати на поїзд двадцять хвилин, на якому можуть бути контролери, або йти на трамвай, але доведеться довше їхати?

— Ти все ще їздиш без квитка?

— Звичайно! І ти зі мною платити за проїзд також не будеш.

– Ілля, я вимагаю, аби ти купив мені квиток!

— А я кажу, що ти можеш повністю покластися на мене.

— Завтра я почну приготування: потрібно десь забронювати житло, оформити страховий поліс, придбати квитки до Києва і назад. Я дуже хвилююся!

— Не хвилюйся, а насолоджуйся процесом, сонечко, адже це прекрасний період.

Так і було. До поїздки лишалося сім днів, і мені багато чого треба було встигнути зробити. На щастя, Ілля в ці дні не зникав, міг іноді довго не відповідати, але все ж був поруч, і потроху мої страхи відійшли на другий план.

А ось рідні мене не підтримували. Тітка була розчарована: вона не вірила Іллі і в те, що він дивним чином в одну мить змінився. Вона не могла зрозуміти, як, переживши стільки страждань, сліз, брехні, я все ще вірила йому. Мама малювала в своїй уяві найгірші картини: що мене пограбують, вб'ють і так далі.

Я теж хвилювалася, і мені було важко через те, що я повинна всіх переконувати, заспокоювати, а самій мені ні з ким все обговорити. За цей тиждень я змучилася, схудла ще сильніше, не могла нічого їсти і робити, окрім як готуватися до поїздки.

Але в ці дні зі мною був Ілля, і ми вдвох були проти всього світу. Чи вірила я, що він змінився? Людина не змінюється, але вона може розкрити свою справжню сутність. Влітку Ілля не кохав мене, я подобалася йому, але не більше. Розлука допомогла йому усвідомити, що він сумує за мною, тужить. Він повернув мене. І якщо на початку листопада він ще сумнівався щодо зустрічі, то мій лист остаточно щось перевернув у його душі, і він розкрився. Я думаю, всі його вульгарності, матюки — це лише ширма, за якою він приховує свої страхи. Зрозумівши, що я кохаю його, незважаючи на те, що він небагатий і живе в гуртожитку, що я бачу його душу, а не оболонку, Ілля відкрився і вирішив зробити крок у реальність.

І ось я стояла в аеропорту Борисполя. Вперше в житті я летіла в країну Євросоюзу, вперше була в аеропорту одна. Мені було страшно. Чи зустріне мене Ілля?

Я пройшла всі контролі й опинилася в терміналі. Отже, квиток був дійсним. Потім мені зателефонував Ілля і почав уточнювати деталі:

— В аеропорту Мюнхена є безкоштовний wi-fi, підключися до нього і зателефонуй мені, — сказав він, — ти хоч дійсно летиш?

— А ти не чуєш, як тут посадки оголошують? — запитала я в той самий момент, як оголошували рейс на Мюнхен. — Мені треба бігти, а то ще спізнюся на літак.

— До речі, якщо раптом я буду спізнюватися, а я завжди це роблю (згадай, як я повинен був бути у сестри о другій годині дня, а прийшов о сьомій), не хвилюйся: проходь всі процедури, виходь у термінал, сідай на лавочку і чекай на мене. Зараз я буду на курсах німецької, а потім одразу помчу в аеропорт.

— Добре, коханий, до зустрічі. Не можу вже дочекатися.

— Я також. Цілую тебе, мила, і дуже люблю.

XIII — Мюнхен
День перший

— Алло, я вже прилетіла, стою в черзі на паспортний контроль.

— Я вже біжу. Уявляєш, два рейси до аеропорту скасували. Але скоро все ж подадуть поїзд.

Я розсміялася, радіючи з того, що Ілля на зв'язку, що він не додав мене в чорний список, поки я летіла, що він не змушує мене нервувати, не жартує в такий відповідальний момент.

— Нічого страшного, — сказала я, — наш рейс затримали майже на годину, так що мені не доведеться довго чекати. Я зателефоную, коли пройду всі контролі.

Незважаючи на те, що мій закордонний паспорт був без єдиної позначки, митницю я пройшла легко. У мене нічого не питали, не перевіряли, лише побажали гарного відпочинку. Я отримала свій багаж, за вказівниками вийшла до загальної зали аеропорту, де стояли лавочки, про які казав Ілля.

— Ти де? — запитала я по телефону. Якщо чесно, в цей момент до мене повернулося хвилювання. Настав момент істини: зустріне мене Ілля чи все було частиною його плану морально знищити мене.

— Я в іншому терміналі. Зараз під'їду. Буду через п'ять хвилин.

Я сіла на лавочку, швидко розчесалася і нафарбувала губи. Підключила роумінг. Зателефонувала мамі і тітці. Відповіла всім, хто писав мені, доки я летіла. З'їла цукерку. Подивилася в дзеркало. Поправила одяг. Підняла голову. Побачила Іллю.

Щастя. Ось, що охопило мене, коли я побачила його: мій друг з соцмережі стояв неподалік і дивився на мене, посміхаючись. Такий, яким я його й уявляла: червоні кросівки, сині джинси, чорна футболка зі смішним написом, темно-коричнева шкіряна куртка, на шиї великі білі навушники, посмішка на обличчі, на очах сонцезахисні окуляри, на голові кепка. Такий, яким я його завжди і знала: веселий хлопець, блазень, який веселив усіх, але таїв у собі стільки глибини, тепла, любові. Він чекав на мене. Він хотів бути зі мною.

Я підхопилася на ноги і кинулася до нього. Ілля простягнув до