Донна Тартт - Таємна історія

— Маєш поїхати, — запропонував я.

— Жартуєш? Це ж у Палм-Спрінгз чи десь там поруч. Крім того, тебе там замикають і змушують займатися аеробікою. Мама дивиться забагато телевізора. — Він знову подивився на лист.

Задеренчав телефон.

— Прокляття, — втомлено проказав Френсіс.

— То не бери.

— Якщо не візьму, то вона набере поліцію, — пояснив він і взяв слухавку.

Я пішов геть (поки Френсіс міряв кроками коридор і кричав: «Кумедно? Що значить оце твоє “кумедно”?») і прогулявся пішки до поштамту, де, на превеликий подив, знайшов в абонентській скриньці елегантну записку від Джуліана, який запрошував мене на обід наступного дня.

Коли випадала якась особлива нагода, Джуліан інколи організовував обід для своїх студентів. Він чудово куховарив і, поки замолоду подорожував Європою, живучи з власного трастового фонду, зажив собі слави прекрасного організатора прийомів. Саме це стало основою знайомств із найбільшими знаменитостями його життя. У своєму щоденнику Осберт Сітвелл згадує «витончені маленькі fêtes[145] Джуліана Морроу», схожі формулювання трапляються в листах різних людей, від Чарльза Лотона до герцогині Віндзорської та Ґертруди Стайн; Сіріл Конноллі, печально відомий своєю примхливістю гість, переповідав Гарольдові Ектону, що Джуліан — найлюб’язніший з усіх відомих йому американців (неоднозначний, по суті, комплімент); Сара Мерфі[146], і собі нівроку господиня, одного разу написала йому благального листа з проханням поділитися рецептом sole véronique[147]. Та хоча я знав, що Джуліан часто обідав із Генрі à deux[148], раніше я ще ніколи не отримував особистого запрошення. Це мені лестило й трохи лякало. На той момент усе, що хоч трошки вибивалося за рамки повсякденності, здавалося мені лиховісним, тому я хоч і порадів, та припустив, що Джуліан, можливо, має іншу мету, ніж просто втіху від мого товариства. Удома я ще пороздивлявся запрошення. Повітряний, курсивний стиль, яким воно було виписане, не спромігся розвіяти мої побоювання, що за цим стоїть щось більше, ніж бачить око. Я набрав оператора й попросив передати повідомлення про свій візит наступного дня.

— Джуліану ж нічого не відомо про те, що сталося, правда? — уточнив я в Генрі, коли побачився з ним наступного разу сам на сам.

— Що? А, так, — відірвався від книжки Генрі. — Звісно.

— Він у курсі, що ви вбили того мужика?

— Чого ти розкричався? — різко зауважив Генрі, розвертаючись на стільці. І тихіше додав: — Він знав, чим ми займались. І ставився до цього схвально. Наступного дня після пригоди ми їздили до нього додому. Розповіли все, що сталося. Він був у захваті.

— Ви йому все розказали?

— Ну, я не бачив сенсу в тому, щоб турбувати його, якщо ти про це. — Генрі поправив окуляри й повернувся до читання.

Звичайно ж, Джуліан самостійно приготував обід, і ми сіли їсти за великим круглим столом у його кабінеті. Після кількох тижнів вимотаних нервів, неприємних розмов та несмачних страв у їдальні перспектива спільного споживання їжі з ним надзвичайно тішила. Джуліан був чарівним співрозмовником, а його стравам, оманливо простим, була притаманна царська повноцінність та розкіш, від якої не можна не розімліти.

Смажене ягня, молода картопля, горох із цибулею-пореєм та фенхелем; пляшка дорогого та шалено смачного вина Château Latour. У мене зроду-віку не було такого доброго апетиту, аж раптом я помітив четверту страву, що з'явилася поруч на столі, ніби за непримітним помахом чарівної палички, — гриби. Бліді, з тонкими ніжками — я вже такі бачив. Подані в гарячому соусі з червоного вина, вони все ще парували й пахнули коріандром та рутою.

— Звідки це у вас? — поцікавився я.

— О, а ти уважний, — вдоволено проказав Джуліан. — Хіба вони не чудові? Досить рідкісні. Мені їх Генрі подарував.

Я одразу приклався до келиха з вином, щоб приховати своє збентеження.

— Він каже мені… Можна? — він кивнув у бік миски.

Я передав її йому, і він наклав собі трохи в тарілку.

— Дякую. Про що це я? Ах, так. Генрі стверджує, що саме цей вид грибів надзвичайно полюбляв імператор Клавдій. А це цікаво, якщо ти пам’ятаєш, як він помер.

Я пам’ятав. Аґріппіна[149] підсунула йому отруйний гриб у страву.

— Нівроку вийшли, — Джуліан відкусив шматочок. — Ти теж ходиш по гриби разом із Генрі?

— Поки ще ні. Він не запрошував.

— Мушу визнати, я завжди думав, що байдужий до грибів. Але все, що він приніс, має просто божественний смак.

Раптом я все збагнув. З боку Генрі це розумний підготовчий етап.

— А він вам їх і раніше приносив? — спитав я.

— Так. Звичайно, я б нікому не довіряв у цьому, та Генрі, здається, дуже добре з ними обізнаний.

— Охоче віриться. — Я згадав боксерів.

— Просто дивовижно, наскільки добре йому вдається все, за що він береться. Він вирощує квіти, ремонтує годинники, немов ювелір, подумки додає великі числа. Навіть щось простеньке, наприклад, перебинтувати порізаний палець, у нього виходить зробити краще, ніж у будь-кого. — Джуліан долив собі вина. — По-моєму, його батьки розчаровані з того, що він вирішив зосередитися суто на класичній філології. Звичайно ж, я з ними не згодний, але розумію їхній жаль. З нього вийшов би чудовий лікар, військовий або науковець.

Я розсміявся:

— Або шпигун.

Джуліан і собі захихотів:

— Із вас усіх були б чудові шпигуни, — додав він. — Прокрадатися в казино, підслуховувати голів держав. Ти справді не хочеш скуштувати грибочків? Вони неперевершені.

Я допив вино.

— Чому б і ні? — знизав я плечима й потягся до миски.

Після обіду, коли посуд зник зі стола й ми базікали про всякі дрібнички, Джуліан ні сіло ні впало запитав, чи, на мою думку, нічого дивного не відбувається з Банні.

— Ну, я б не сказав, мабуть, — добираючи слова, відповів я й сьорбнув чаю.

Він повів бровою.

— Ні? А от мені здається, він поводиться дуже дивно. Ми тільки вчора говорили з Генрі про те, яким грубим та свавільним він став.

— По-моєму, в нього останнім часом поганий настрій.

— Ну, не знаю, — помотав головою Джуліан. — Едмунд такий простодушний. Я ніколи не думав, що мене дивуватимуть якісь його слова чи вчинки, але нещодавно в мене з ним сталася щонайдивніша розмова.

— Щонайдивніша? — перепитав я.

— Мабуть, він саме прочитав щось, що його розхвилювало. Не знаю. Я переживаю за нього.

— Чому?

— Щиро кажучи, боюся, він на порозі якогось катастрофічного рішення, якогось релігійного перетворення.

Я аж рота роззявив.

— Та ви що!

— Я вже таке бачив раніше. І мені не спадає на думку ніякого розумнішого пояснення цій його дивній раптовій зацікавленості в етиці. Я не можу назвати Едмунда непутящим,