Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

— Кепсько, — підхопив Кіпс, оглядаючи привидів крізь окуляри. — Що ж нам тепер робити?

— Думаю, все буде гаразд, — утрутилась я. — Можна просто обійти їх. Вільного місця між ними досить, а пересуватись ці хлопці не можуть узагалі. Тож їх нам боятись не варто... я маю на увазі з психологічної точки зору.

— А дзижчання ти й досі чуєш, Люсі? — запитав Локвуд. — Чую. Досить гучне. Воно лунає знизу, від Інституту.

Мушу сказати, що це дзижчання гучнішало увесь час. поки ми прямували лісом. У моїх вухах воно не вщухало цілу ніч, а коли ми побачили Тінь на церковному дворі, в мене від нього мало не зупинилося серце. В гаю воно трохи вщухло, а зараз гуло так, ніби мені напустили повну голову комах. Таке саме нудотне дзижчання я чула й кілька місяців тому— від дзеркала, й пізніше — в підземеллі під магазином у Челсі. Сумніву не було — цей шум лунав саме знизу.

Локвуд ворухнувся в траві й торкнув мене за плече:

— Коли потрапимо всередину, ти поведеш нас, Люсі. Розповідатимеш нам про все, що почуєш.

— Тільки спочатку, — сухо обізвався Кіпс, — треба зробити одну дурничку: потрапити всередину.

Схил пагорба, обернений до Інституту, виявився нерівним, кам’янистим, тож ми досить-таки довго повзли ним. уважно стежачи за тим. щоб не штовхнути вниз камінці й не скотитися самим. Аж нарешті ми спустилися до поля. Попереду', мов острівці яскравого світла, сяяли ангари. Жодної душі біля них видно не було — й це тішило нас, хоча якби хтось і стояв там. то в сліпучому світлі прожекторів не помітив би. як наші постаті підкрадаються з темряви.

Щодо ГЬстей у полі я все-таки мала рацію. Ми легко пробрались повз них на солідній відстані, й ніхто з них навіть не поворухнувся. Зблизька вони скидалися на гладенькі світло-кремові стовпи — тільки в одного з них я помітила якийсь слід бородатого обличчя. Обійшовши отак примарних сторожів, ми наблизилися до найтемнішої частини огорожі і попадали в траву.

Якусь хвилину ми лежали й відсапували. Трава була холодна, і мене ніби затисло між нею й так само холодним, темним небом. Піднявши голову, я побачила за кілька дюймів від себе комірки сплетеної з залізного дроту огорожі, а за ними — задні стіни ангарів. Звідси ангари здавались іншими, ніж із пагорба, — масивнішими, вищими й ширшими. Придивившись, можна було розгледіти, що деякі з них сполучені переходами — здебільшого тунелями з металевих ребер, покритих брезентом, що легенько шелестів під вітром. Довкола було тихо: здавалося, що це місце люди давно покинули.

—Джордже, — тихо наказав Локвуд. — Давай.

Клац, клац... Джордж узявся за обценьки. Напрочуд акуратно він перекусив п’ять-шість дротин, і біля самісінької землі в огорожі з’явились такі собі дверцята. Відігнувши їх, Джордж сказав:

— Протискаймось. А потім дроти розігнуться, стануть на місце, й ніхто цей прохід не помітить.

— Якби він був хоч трохи ширший... — прошепотів Локвуд. — На той випадок, якщо нам доведеться тікати поспіхом.

— Ц-с-с! — пролунало тоненьке зміїне сичання. Це ГЬллі попередила нас про небезпеку. Ми знову притиснулись до трави, прикриваючи своїми тілами готові до бою рапіри.

Хруснула рінь під важкими чобітьми — з боку найближчого ангару хтось підходив до нас. Ми опустили голови, сховали в темній траві обличчя й завмерли. Хтось пройшов за кілька футів від нас, по той бік огорожі, потім кроки звернули за ріг ангару і вщухли.

Я обережно підняла голову, відгорнула з очей волосся:

— Усе спокійно.

Мої колеги також заворушились.

— Непогано, Кабінсе, — прошепотів Кіпс. — Я й не думав, що ти вмієш отак сплющуватись!

— А я, — відповів Джордж. — не думав, що почую від тебе щось дотепне. І не помилився!

Він знову кілька разів клацнув обценьками. Тепер прохід став ширший, крізь нього можна було протиснутись навіть із рюкзаком за плечима. Тільки-но Джордж відтяг убік шмат дротяної огорожі, як Локвуд уже поповз у діру. Худорлявий, спритний, він навіть у своєму пальті легко проліз туди. Припав до землі, озирнувся й подав нам знак, щоб ми рушали за ним. І ми, один за одним, опинилися на забороненій території.

— Запам’ятайте це місце, — пошепки мовив Локвуд. — Прохід точно посередині між цими двома стовпами. Атепер... Як ти гадаєш, Люсі, куди нам слід іти?

Потойбічне дзижчання стало ще гучніптим, віддавалось у моїх вухах, у стопах моїх ніг, у всьому моєму тілі. Я галька разів ступила в один бік, тоді в інший, заплющивши очі й пильно дослуховуючись до химерного шулу.

— Це десь поблизу, — сказала я. — Коли я йду ліворуч, шум дужчає.

Ми якнайобережніше рушили до лівого краю найближчого ангару, аж тут землю залило світло, що спалахнуло посередині забороненої зони. Задня стіна ангару зоставалась у затінку — темна, холодна, гладка. Ми кинулися до неї. Завернувши за ріг, я тихенько висунула голову — і мало не зойкнула з болю, бо мене зненацька вдарила в обличчя хвиля потойбічної енергії.

Трохи збоку, на яскраво освітленій ріні, стояла споруда, що її я негайно розпізнала як центр усього дослідницького комплексу. Зовні то був іце один металевий ангар — величезний. з широким випуклим дахом. Однак до нього вів ребристий тунель від того ангару, біля якого ми стояли, а з протилежного боку я помітила ще один такий прохід. Вони сходились до центрального ангара, як спиці до осі колеса. Вікон у центральній споруді не було, однак у стіні, оберненій до огорожі, видніли відчинені розсувні двері, з яких струменіло м'яке, лагідне світло — саме звідти й линула та сама потужна хвиля потойбічної енергії. На дверях стояли троє або четверо чоловіків у білих лабораторних халатах. Вони щось тримали в руках — що саме, я розгледіти не могла. Ніхто з них не ворушився, ніхто не заходив до ангара й не виходив з нього.

Я повернулася за ріг і пустила Локвуда подивитись.

— Ось де все це діється, — прошепотіла я. — Не знаю, що саме, але це відбувається тут.

Він поглянув у темряву й так само пошепки відповів:

— Там в огорожі є прогалина. Бракує однієї ланки. Саме позаду місця, де стоять оті люди в халатах. Цікаво, навіщо він потрібен?

— Може, для того, щоб завозити щось? Чи вивозити?

— А