Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

Тільки після цього остаточно ввімкнулася голова, і Валентин почав прораховувати подальші дії. Головне рішення прийнято. Тепер – де пересидіти кілька днів, доки ситуація остаточно з’ясується. Кинувши на плече дорожню сумку, він наостанок іще раз оглянув місце свого перевтілення в Юрія Чуковського. Трава пом’ята, але не надто. Місце тихе, виявлять труп не одразу, а виявивши, спочатку сприймуть за сонного алкаша.

Просто перед ним чорніла прогалина між кущами. Ступивши кілька разів, Смагін вибрався на втоптану стежку, що повторювала вигини берега, і рушив на світло віддаленого ліхтаря. На сході вже починало сіріти, але пасма туману, що наповзали з озера, обмежували видимість. Повернувши праворуч, він минув шеренгу темних котеджів і через кількасот метрів вибрався на бетонку, яка вела до поста охорони на в’їзді. Однак шлях через пост був для нього закритий, і Валентин навмання сунувся в перший-ліпший провулок, потім повернув ще раз – і незабаром опинився біля огорожі, якою було обнесено територію селища. Тяглася сталева сітка заввишки у два з половиною метри, закріплена на вбитих у землю трубах, а за нею в мряковинні чорніли крони старих сосен. По верху сітки було додатково навернуто колючку.

Валентин пішов уздовж огорожі, плутаючись у темряві в сухому бур’яні, і незабаром натрапив на діру в сітці, зроблену гострозубцями. Діра була загороджена якимись дошками, але тільки для годиться. Відсунувши дошки, він протиснувся в діру, а потім, важко дихаючи, перемахнув через протипожежну смугу й заглибився в ліс.

Через кількасот кроків Валентин зупинився біля старої сосни з роздвоєним стовбуром. Дістав ніж, акуратно зняв мохову подушку й узявся рити заглибину в пухкому піщаному ґрунті. Коли яма стала досить глибокою, він звалив у неї одяг Чуковського, пляжні пантофлі й пластиковий пакет разом з його вмістом, після чого все утрамбував, загріб вручну, а зверху поклав кілька шарів моху та присипав глицею. Після цього, гидливо отряхнувши долоні, підхопив сумку, що помітно полегшала, і закрокував навпростець сосняком, намагаючись тримати курс на південний захід.

О чверть на сьому він уже стояв на головній трасі за пів кілометра від повороту на Шаури, чекаючи попутну маршрутку й ламаючи голову над тим, куди податися в місті. І тільки в автобусі зненацька згадав: лепрозорій! Як же це він забув?

«Лепрозорієм» по-місцевому називали напівзанедбаний недобуд на східній околиці міста. Багатоповерховий лікарняний комплекс на понад тисячу ліжок, звідки будівельники пішли ще наприкінці дев’яностих. Йому не раз траплялося там бувати. У такій ситуації – саме воно. Погано тільки, що наразі немає мобільного, бо Шахтаря можна застати вдома тільки рано-вранці, та й то не завжди…

Саме туди його й привів Шахтар – діловитий смаглявий напівкровка, нащадок угандійського студента, який давно відбув на батьківщину, і жительки приміської Покотилівки, котрий промишляв чим трапиться – від дурі до малоліток. П’ятий поверх правого крила похмурої бетонної коробки, що поступово руйнується і йде в землю – «особлива зона», куди із суто технічних причин нікому не було ходу, за винятком тих небагатьох, хто знав дорогу. Зайвих питань Шахтар не ставив, зате надав Валентинові каремат, старий матрац і спальник, а ще – їжу й питну воду.

Отак він і опинився в порожній кам’яній щуроловці, схожій на камеру-одиночку, де мусив гнити, доки ситуація проясниться. Шахтар, як і було домовлено, більш-менш регулярно заходив з новинами, їжею та водою. Однак новини були далеко не такі, як очікувалось: у сестри й Савелія – жодних ознак жалоби. Повагавшись, Валентин доручив хлопцеві ретельніше розвідати й дав необхідні телефонні номери. Результат – нульовий. В обох сім’ях усе гладенько й спокійно, начебто нічого й не трапилося.

Отут Валентин напружився. Те, на що він наважився, по суті, було напрочуд схоже на деякі витівки з його дитинства: що спонтанніша брехня, що менш правдоподібна й більш нахабна, то легше йому вірили. Треба тільки не проґавити, вчасно розчути негучний голос, що підкаже готову версію. Біля озера йому він і довірився.

Але тепер ґрунт, який Валентин уже ніби намацував під ногами, знову зник. Жодної конкретики. Гроші, які він платив Шахтареві, вилітали марно; він уже не вірив, що мулат хоча б щось розкопає. Часу минуло чималенько – тиждень, і в перші дві доби про Шаури в міських новинах не було ані рядка, якщо не брати до уваги рекламу з пропозиціями елітних ділянок у водоохоронній зоні. Потім ноутбук здох, зарядити його не було де. Від тижневого сидіння в брудному бетонному боксі – недобудованій операційній – і виснажливого неробства можна насправді збожеволіти. Залишалася вузька щілина між випадковим і ймовірним, через яку начебто ще був шанс протиснутися й почати нове життя під чужим іменем. Але не тут і не зараз…

Смагін різко видихнув крізь зуби й попрямував до одвірка, щоб справити потребу над шахтою ліфта – порожнім провалом у п’ять поверхів заввишки, який розтинав коридор надвоє. Однак на півдорозі зупинився й застиг, прислухаючись.

З гулкої кишки коридора чітко долинали кроки. Наче хтось без особливого поспіху прогулювався там у взутті на твердій підошві. І йшли ті звуки не звідти, звідки зазвичай з’являвся Шахтар, а зліва, де одразу за триметровою дірою в перекритті коридор тягся ще на кількадесят метрів – до єдиного вікна в торці.

Наступної миті кроки стихли.

Валентин усім тілом подався вперед. Тут він перебував у відносній безпеці – щоб потрапити в його «операційну», треба було подолати бездонну шахту. Але кого і навіщо занесло на п’ятий поверх порожніх руїн? Тут із коридора почувся чоловічий голос, однак слів було не розібрати – заважала відстань. Він швидко визирнув за одвірок і одразу відступив, сподіваючись, що його не помітили.

За провалом, метрів за двадцять, переступав з ноги на ногу, притискаючи до вуха смартфон, той самий фрік, про якого колись розповідав Шахтар. Той, що зве себе Міямото і вдає самурая. Нібито тут, у першому корпусі, у нього тренування. У принципі, нешкідливий. Валентин устиг засікти чорне кімоно, перев’яз із піхвами за спиною, волосся, зібране у вузол на маківці, на ногах – плетені сандалі на грубій шкірі. У мозку моментально спалахнуло: чужий «чистий» телефон – саме те, що йому зараз необхідне. Вкрай.

Ледве дочекавшись, доки цей чудило з катаною закінчить розмову, Валентин висунувся в коридор і сипло вичавив із себе:

– Чуєш, сенсею!.. Будь другом, позич мобілу хвилин на п’ять…

Міямото стрімко розвернувся. Якийсь час вдивлявся в півморок, доки розрізнив фігуру Смагіна. Ситуацію він оцінив миттю –