Зінаїда Костянтинівна Шишова - Велике плавання

У приміщенні задушливо, повітря насичене випарами тіл і смердючим диханням бідолах. На сто шістдесят хворих всього четверо здорових; вони виснажилися і неспроможні слідкувати за чистотою.

У бараці для панів набагато світліше і чистіше. Для них зрихтоваяо дерев'яні нари. Я шукаю очима синьйора Маріо, але офіцер Тордаліо каже, що секретар сьогодні вперше вийшов надвір.

Я зупиняюсь біля дверей кімнатки, де лежить адмірал. З неї виходить лікар Чайка.

— Заходь, Руппі, — каже він ласкаво. — Пан твій вже неодноразово запитував про тебе.

Я входжу і низько вклоняюсь. Адмірал напівсидить у подушках. Гострі коліна кутами стирчать з-під ковдри. На постелі розкладені папери, які пан перебирає схудлими пальцями.

— Добридень, пане бешкетнику! — каже він. — Ми гадали, що ти вже ніколи не прийдеш до тями… Добре, що ти одужав. Синьйор Маріо взявся був мені допомагати, але в нього тремтять руки і чоло зрошується потом. Начебто лихоманка може перешкодити роботі! — додає він з прикрістю.

Я дивлюсь на цю людину, і мене вражає її витривалість. Пан мій схожий на мертвяка і, проте, ні на хвилину не облишає своїх справ. Я беру перо і чорнильницю і підсуваю маленький столик до його постелі. Руки мої тремтять від немочі, чоло весь час зрошує піт, і я боюсь, щоб пан цього не помітив.

Мимо вікна проносять носилки, вкриті простирадлом, і тієї ж миті до кімнати вдирається гладкий бенедиктинець. Він важко дихає і витирає піт.

— Вже четвертий покійник сьогодні, — каже він. — Це несправедливо, синьйоре адмірал. Чому одні можуть спокійно правити меси[109] або роз'їжджати по острову, як поважні пани, а я один мушу виконувати всі відправи.

— Про що ви говорите, отче Берналь? — спокійно запитує пан.

— Щоденно вмирає шість-сім чоловік, — відповідає чернець. — Зараз нема ще й дванадцятої, а я вже відправляю над четвертим. Добре було б, якби можна було їх поставити всіх у церкві і відправити службу одразу… Ну ось хоча б цей Хоакін Каска: його тіло так розклалось, що його ледве поклали на носилки.

Перо випадає у мене з рук, сльози навертаються на очі. Бідолашний Хоакін Каска!

— Ви гадаєте, що ви тут єдиний господар, пане адмірал, — каже чернець, — але, як бачите, лихоманка також хазяйнує по-своєму.

— Причиною цього тут не лихоманка, а нестриманість людей, — холодно заперечує пан. — Я ось прохворів кілька днів, і оскільки я стриманий і терпеливий, не п'ю вина і не об'їдаюсь плодів, то сподіваюсь, що господь ще збереже моє життя для інших справ… Пиши, Франческо, — звертається він до мене. — Ось я зупинився на словах «як відомо».

Чернець, постоявши кілька хвилин і прикро знизавши плечима, виходить з кімнати.

У мене перед очима стоїть обличчя Хоакіна Каски. Мені хочеться спитати про Орніччо, але я не насмілююсь перервати потік адміралових думок.

«Як відомо вже вашим величностям, — диктує адмірал, — острів цей, маючи щедру природу і. чудовий клімат, сприятливий для поселення. Ріки, що течуть у мармурових і яшмових річищах, несуть чисту і придатну для пиття воду. За весь час мого перебування тут я не зустрів у тутешніх лісах жодної шкідливої гадини і жодного хижого звіра. Красою своєї природи з цією країною не може зрівнятися жодна з досі бачених мною. Якби її величність пані моя королева зволила покататися верхи по цих рівних дорогах, запашних лісах і пишних луках, то безперечно вирішила б, що місцевість ця згодом стане багатющою і могутньою колонією, опорою нашого славного королівства…»

Від кволості рядки миготять у мене перед очима, і я мушу водити по них пальцем.

— Ти, звичайно, як і я, палаєш бажанням розшукати свого друга? — несподівано ласкаво запитує адмірал. — Скільки часу ти хворів?

— Місяць і десять днів, месіре, — відповідаю я.

— Це нічого не означає, — бурмоче він про себе. — Мавр не міг помилитися. Орніччо заблудився в лісі або захворів. Тут нема хижих звірів, а індіанці щедрі і гостинні. Ми його ще знайдемо, бо мавр не міг помилитися… Пиши далі. «Жителі цієї прекрасної країни добре знають цілющі властивості трав і дерев, що дасть нам змогу не завантажувати в майбутньому кораблі, що вирушають з Іспанії, ліками, а використовувати їх з кориснішою метою. У дикунів є своя релігія, але я не помічав серед них грубих і звірячих звичаїв, і я сподіваюсь, що наприкінці року мені пощастить всіх їх навернути у нашу католицьку віру. Щедра природа, що не вимагає турбот про завтрашній день, розвинула в них любов до гостинності: індіанці, яких я тут зустрів, усі без винятку мають добру і лагідну вдачу, і я гадаю, що їх легко буде привчити працювати на користь своїх нових володарів…»

Сумна пісня індіанців пригадується мені. Як поставився б до неї пан, якби він її почув? Я певен, що тільки тоді, як адмірал захворів, з індіанцями почали поводитися так суворо. Ось він очуняє і все змінить по-своєму.

«Що ж до золота, коштовного каміння і пахощів, — продовжує свого листа адмірал, — то й ними не скривджена ця місцевість, гідна називатися земним едемом[110]. Гирла рік тутешніх багаті на золотий пісок, а в горах, як розповідають індіанці, знаходять золоті самородки; шукати самородне золото я послав дві експедиції під проводом лицаря Горвалана і достойного родича вашого, синьйора Алонсо де Охеди».

Я відчуваю, що ще мить — і перо випаде у мене з пальців, так кволість долає мене. Я дивлюсь на адмірала. Обличчя його зблідло ще дужче, а під очима залягли кола, наче підведені синьою фарбою.