Наталя Кобринська - Дух часу

мусить ся показати. Ухопив він поліно, дивиться, а перед ним стоїть найбільша багачка в селі.

— Чого ти такої сили ужив та нащо ти мене тутка притягнув? Що тобі з того прийде, що будеш знати, що я відьма? — заводила вона. — Скажи мені, що хочеш, я зроблю, лише не сміши мене межи людьми.

— А що можеш зробити? — питає парубок.

— Я найбільшу маю силу до молока, але як схочеш, то дам тобі таку сопівку, що лише приложиш до губи — сама буде грати.

Відьма, бачите, знала, що парубок дуже любив грати на сопівку, та аж усміхнулась, коли побачила, як на згадку сопівки очі. у нього засвітились.

— А коли ти мені можеш її дати? — питає відьму.

— Іди на повний місяць смерком в ліс, уломи галузу, сядь на неї і скажи: «Понад ліс», а там вже дістанеш.

Парубок так і зробив. Коли настав новий місяць, пішов смерком у ліс, уломив галузу, сів на неї та й сказав:

— Понад ліс.

Вітер подув, він піднісся вгору, як половик, і ніби просто летів на місяць, що золотим серпом завис над його головою. Верхи дерев мигали під ногами, як трава, а з середини лісу добувався глухий протяглий шум; часом попадала невеличка царинка, котру перебігла серна або прудконогий заяць. Ліс почав рідіти, протяглася густа мрака, під нею пливла ріка.

Його понесло вздовж одного берега ріки, в котрій плюскалася риба, а у високій над берегами трощі шелестіли дикі качки.

Нарешті надлетів на високу Лису гору. Шум, що його ніс, устав, а натомість чути було як би який коров’ячий рик, ніби якийсь лютий нелюдський регіт. Йому закрутилось у голові, хоч чув, що вже не летить, а стоїть на місці.

— Як маєшся? — каже відьма. — Добре було їхати?

Парубок протер очі як би спросоня. '

Господи! Що тут нечистої сили! Чорти з відьмами гуляють, п’ють та всілякі збитки виробляють.

— Ходи зі мною в танець! — каже до нього відьма.

— Най і так буде!

Гуляють, скільки гуляють, п’ють, скільки п’ють, а врешті зачала чортівська сила суєтитись, кури могли запіяти, час було розходитись.

— А де моя сопівка? — каже парубок до відьми.

— Не бійся, — каже відьма.

Махнула рукою, прибігли, преч би ся казало, вороги, дали йому золоту сопівку та ще до того й золоту порцію, посадили на галузу й казали, щоб сказав: «Понад ліс».

Парубок узухвалився та й хотів підійти чортівську міць.

«Я видів уже, — гадає собі, — що було «понад лісом». Най-ко я ще уздрю, що буде, як я інше слово сказав би».

Сів на галузу та й каже:

— Лісом!

Гей, як не дмухне ним, як не зачне єго нести, як не зачне від дерева до дерева товчи! Стовкло так, що мало душу не вителепало, та й ледве трохи живого кинуло під ліс.

Заки навинулась людська душа, він духа з себе спустив, та найшли при ньому лиш кінську кість та кінське копито.

Відьма страх рада була, що так сталося, та й ніхто у селі не дізнався, що вона відьма.

Але ж один чоловік з її села йшов до міста з мітлами. То було досвіта, ледве що кинуло на зорі та й трохи дніло. Іде він, аж дивиться, а перед ним котиться сито. Він за ситом, сито далі, він за ситом, а сито біжить в рудки та болотя. Але чоловік був годний, великий, і як протягнув ноги: хап! — та й зловив сито. «Щезай, бідо! Відки тут сито взялося?» — міркує він; причепив до череса та й іде.

Дивиться за якийсь час, а то не сито, а жінка, та й ще знайома, перша багачка в селі.

— Чоловіче добрий! — каже вона. — Пусти мене та й нікому нічого не кажи, а будеш мати стільки молока, скільки сам хочеш!

Він мав лиш одну коровину, а дітей купка, то гадає собі: може, і справді біду пустити, може, молока прибуде? А що мені з того прийде, як буду її смішити?

Відчепив від череса, а вона прикинулась чорним котом та й побігла до села.

Прийшлося ввечір, іде його жінка до корови, доїть, а корова дає та й дає молока, гейби не та корова стала. Жінка не може надивуватися, що то таке сталося, а чоловік мовчить, бо боїться, щоб відьма назад молоко не відібрала.

У куми хибло молока. Бувало корови дають молока, як дають, а тепер нема на що дивитися, таке рідке, як вода, ані підсядеться, ані скисне. Газдиня журиться, розпитує людей та й робить, хто що каже: каміне по дорозі збирає, жужлі бере від цигана та й опарником парить, священим на Івана зілєм корову підкурює — а нічого не помагає.

— Ану-ко! — каже раз одна стара жінка (а то було якось перед Великоднем). — Як прийде страсний четвер і вернете з церкви, то най ваш чоловік іде до стайні, сяде собі за дверми, а щось вже йому покажеться.

Каже то газдиня чоловікові. Він послухав її і, як прийшов страсний четвер, пішов по відправі в церкві до стайні й сів собі за дверми на стільчику. Сидить, скільки сидить, уже за північ пішло й кури запіяли, але нічого не видів.

Минувся вже Великдень, якось та газдиня подибалась знов з тою старенькою жінкою та й розповідає, що чоловік засідав, але нічого не видів.

— Ану-ко! — каже знов вона. — Візьміть та підсідайте на Юря, тоді найбільше відьми шастаються.

Прийшлося на Юря: іде наш газда до стайні, сідає за дверима, чекає. Уже трохи здрімався, аж тут щось зашелестіло. Він сховався, а його гейби заморочило. — дивиться, нічого ніде нема, лише під коровою праник лежить.

«Тфу! Пек тобі, звідки тут праник узявся? Це вже