Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

— Наша дочка, — кивнув вітчим. — Наша названа дочка.

— Наша дівчинка.

— Наш маленький янгол.

Очі матері скрижаніли. Очі вітчима палали люттю.

Вони повільно ходили довкола мене. Вітчим і мачуха.

Я озиралася на нього. Я озиралася на неї. Я не знала, хто нападе першим.

Мати хитнула головою, і коси розсипалися по плечах, сховавши її тіло аж до самої підлоги.

Вітчим рвучко напружив спинні м’язи і випустив десять довгих шпичаків.

Ожилі мерці позад мачухи. Чорні потвори за перетинчастими крильми батька, що прийняв мене.

Парує застигаючою смолою ритуальне коло.

Я дивилася то на Вітчима, то на Мачуху.

Гоп!

І величезний кат з’явився поруч зі мною. І плаха, чорна від крові чорнокнижників.

— Ні, — сказав Вітчим, і кат розсипався купою піску.

Гоп!

Чотири люті домініканці з тяжкими залізними розп’яттями. Святі отці інквізиції…

— Ні! — Мачуха перетворила їх на кригу.

Гоп!

І стомлений пілот «Цеппеліна» став поруч зі мною. Піднятий комір куртки. Цигарка в куточку рота.

— Ні! — Вітчим…

Він лише засичав, нічого не зумівши зробити.

— Йди, — сказав льотчик.

— А ти?

— Я? Я давно чекав цього дня.

— Давно, — повторила за ним Мачуха.

— Справді давно? — запитала вона.

— Давно, — кивнув Вітчим.

…падаючий «Цеппелін», вибух газу, кабіну розтрощило від удару об землю, палаюче обличчя, пілот намагається врятувати хоч когось, могила, заросла травою…

Тисячу років тому.

— Давно.

Він підніс руку, і в його пальцях спалахнуло світло.

— Де ти так навчився? — запитав Вітчим.

— Там, де провів останню тисячу років.

Він ударив темряву перед вітчимом, і вона розлетілася на друзки.

— Іди, — сказав він, не озираючись.

— Іди…

Але перш, ніж я зробила крок, Мачуха вбила його. В спину. Тією самою косою, з якою до неї приходила остання з убитих нею Смертей.

— Тисяча років… А ти нічого й не зрозумів, — сказав Вітчим.

І повернувшись до мене:

— А тепер ти.

Гоп!

— Досить.

Я навіть не зуміла примусити повітря клубочитися.

— Це вже занадто…

— Тату…

— Тільки не цього разу.

Я витягла пістолет, але бойок клацнув об порожній патронник.

— Усе це…

Я провела язиком по зубах.

— Ти ж бо знала…

Я знала. Я знала все. Я навіть знала, що вони мають зробити зі мною. Тепер, коли мене обступили тварини, мерці та вони — виродки — згустки зростаючого зла, коли мені нема куди подітися…

— Татусю…

— Ні.

— Матінко…

— Ні.

— Тоді я піду.

І я побігла. Навпростець до стіни. Пробила її та полетіла вниз. У чорну вежу Пекла.

Вони кинулися слідом за мною — Всесильною Гарпією і Всесильним Звіром.

Вони знали, що тепер ми падатимемо мільйони років…

Але я знала місто внизу. Місто Великих Вогнів. Кожну вулицю. Кожну площу. Кожного голуба і кожного кажана в ньому.

І мені було неважко оживити його. Змусити спалахнути всіма вогнями.

І, впавши з висоти двотисячного поверху, я приземлилася на ноги, підігнувши їх, щоб зустріти тих, що стрибнули з вежі слідом за мною.

— Х-х-х-х-х-х-х-х!!! — Вітчим хижим демоном став поруч зі мною, підминаючи асфальт.

— Х-х-х-х-х-х-х!!! — готовою вбивати демоницею Мачуха в ореолі волосся, що клубочеться розлюченими зміями.