Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

тоді, як нас повезли на екскурсію під час зимового протистояння. Поки всі спали, я прокрався до тронної зали й поцупив жезл Зевса просто з крісла. А заодно — й шолом Аїда. Ти не повіриш, як це було просто. Олімпійці такі самовпевнені: їм навіть уві сні не насниться, що хтось насмілиться у них щось вкрасти. Я встиг проїхати половину Нью-Джерсі, коли в небі загримів грім, і зрозумів, що вони виявили пропажу.

Скорпіон влаштувався на моєму коліні, не зводячи з мене своїх лискучих оченят. Я намагався, щоб голос мій лунав невимушено:

— То чого ж ти не приніс ці речі Кроносу?

Усмішка Луки зблякла.

— Я… я переоцінив себе. Зевс послав своїх синів і дочок — Артеміду, Аполлона, мого батька Гермеса — на пошуки вкраденого жезла. Але зловив мене Арес. Я міг би здолати його, але виявився недостатньо обережним. Він роззброїв мене, забрав символи влади й погрожував, що поверне їх на Олімп, а мене спалить живцем. Потім я почув голос Кроноса, який навчив мене, що робити далі. Я перконав Ареса думкою про велику війну між богами. Сказав, що йому буде треба всього лише ненадовго приховати вкрадені речі та подивитись, як будуть битися інші. В Ареса з’явився недобрий блиск в очах. Я зрозумів, що він клюнув. Він відпустив мене, і я повернувся на Олімп, перш ніж хтось помітив мою відсутність. — Лука витяг свій меч, провівши пальцем по пласкому боку леза, ніби заворожений його красою. — Після цього повелитель титанів… він… покарав мене кошмарами. Я поклявся, що не зіпсую справу знову. Коли я повернувся до Табору напівкровок, уві сні мені було сказано, що прийде другий герой, якого можна буде одурити й обманним шляхом доставити жезл і шолом від Ареса до Тартару.

— Пекельного пса тієї ночі в лісі ти викликав?

— Ми повинні були переконати Хірона, що табір — небезпечне місце для тебе, щоб він відправив тебе на пошуки. Ми мусили підтвердити його побоювання щодо переслідування тебе Аїдом. І в нас усе вийшло.

— Крилаті черевики були прокляті. — Я розмірковував уголос. — Усе було замислено так, щоб вони затягли мене разом із рюкзаком до Тартару.

— Вони й затягли б, якби їх носив ти. Але ти віддав їх сатирові, що не входило до нашого плану. Гровер псує все, чого торкнеться. Він навіть прокляття збив із пантелику.

Лука подивився на скорпіона, який переліз до мене на стегно.

— Ти мав померти в Тартарі, Персі. Але не турбуйся, я залишу з тобою свого маленького друга, і все владнається.

— Талія віддала життя, рятуючи тебе, — сказав я, зціпивши зуби. — І ось чим ти відплатив їй.

— Не кажи про Талію! — вигукнув Лука. — Боги дозволили їй померти. Ця смерть — лише дещиця того, за що їм доведеться розплачуватись.

— Тебе вже використали, Луко. Вас із Аресом, обох. Не слухай Кроноса.

— Використали? Мене? — В голосі Луки пролунали істеричні нотки. — Краще на себе подивись! Хіба твій батько хоч що-небудь зробив для тебе? Кронос повстане. Ти лише призупинив наші плани. Він пожбурить олімпійців до Тартару і зажене людство назад у печери. Усіх, крім сильних, — тих, хто служить йому.

— Прожени свого клопа, — сказав я. — Якщо ти такий сильний, то давай битися.

— Чудово, Персі, чудово, — посміхнувся Лука. — Але я не Арес. І на твою вудку не клюну. Мій повелитель чекає на мене і хоче доручити мені ще багато справ.

— Луко…

— Бувай, Персі. Гряде нова Золота епоха. Ти не будеш її часткою.

Він вклав меча у піхви й щез у пульсаціях пітьми.

Скорпіон кинувся на мене.

Я зтруснув його з себе і зірвав ковпачок з меча. Істота знову кинулась на мене, і я розсік її навпіл у повітрі.

Я вже зібрався було привітати себе з перемогою, аж раптом глянув на свою руку. На долоні залишився широкий червоний рубець, і з нього, паруючи, витікала густа й липка рідина. Скорпіон таки вжалив мене!

Кров зашуміла у вухах. Перед очима все закрутилося.

«Вода, — подумав я. — Вона завжди зцілювала мене».

Похитуючись, я підійшов до струмка й занурив руку у воду, але нічого не сталося. Отрута була надто сильною. У мене потемніло в очах. Я ледве тримався на ногах.

«Шістдесят секунд», — казав Лука.

Я повинен повернутися до табору. Якщо я втрачу свідомість тут, моїм тілом повечеряє яке-небудь чудовисько. І ніхто ніколи не дізнається, що сталося.

Ноги набрякли свинцем. Чоло палало. Я, хитаючись, почовгав до табору, дорогою налякавши дріад.

— Допоможіть, — прохрипів я. — Будь ласка…

Дві німфи взяли мене попідруки й повели. Пригадую, як ми вийшли на галявину, якийсь вихователь голосно гукав на допомогу, кентавр просурмив у мушлю.

Потім усе смеркло.

Коли я отямився, в роті у мене була соломинка для коктейлів. Крізь неї я смоктав рідину, що за смаком нагадувала шоколадне печиво. Нектар.

Я розплющив очі.

Я напівлежав на ліжку в лазареті Великого будинку, моя перебинтована права рука нагадувала дубець. Аргус в ролі охоронця стовбичив у кутку. Аннабет сиділа поруч, підтримуючи склянку з нектаром, і прикладаючи рушника до мого чола.

— Ось ми й знову тут, — прошепотів я.

— Ідіоте, — відгукнулась Аннабет, і за її тоном я здогадався, як вона рада, що я отямився. — Ти був весь зелений, і шкіра твоя вже потроху сірішала, коли тебе знайшли. Якби не мистецтво Хірона…

— То пусте, — пролунав голос Хірона. — Просто в Персі міцна будова тіла.

Він сидів у головах мого ліжка у людській подобі, ось чому я не одразу помітив його. Нижня частина його тулуба чарівним чином перетворилася на інвалідний візок, а верхня красувалася в піджаку й при краватці. Він усміхався, але обличчя в нього було бліде й стомлене, як тоді, коли він ночами розбирав наші латинські опуси й виставляв оцінки.

— Як ти почуваєшся? — спитав він.

— Так, ніби мої нутрощі спочатку заморозили, а потім просмажили у мікрохвильовці.

— Нічогенько, якщо врахувати, що це була отрута підземного скорпіона. Тепер, якщо можеш, ти повинен докладно розповісти мені, що сталося.

Присьорбуючи нектар, я розповів їм усе.

У кімнаті надовго запанувала тиша.

— Я не можу повірити, що Лука… — Аннабет затнулась. Вираз обличчя в неї був розгніваний та засмучений одночасно. — Так. Так. Я можу повірити в це. Можливо, боги прокляли його… Після свого походу він так змінився…

— Про все це треба розповісти на Олімпі, — пробурмотів Хірон. — Вирушаю туди негайно.

— Але зараз Лука десь тут поруч, — сказав я. — Я мушу розшукати його.

— Ні, Персі, — похитав головою Хірон. — Боги…

— …не схочуть