Джоджо Мойєс - Після тебе

я почала сюди ходити, це була найдовша промова від Суніла.

— Це дуже оптимістично, Суніле, дякую, що розказав.

Джейк розповів, що збирається в коледж, — він хотів вивчитися на аніматора, а я замислилася, що буде з його батьком. І надалі буде намагатися спати з жінками, щоб заглушити біль втрати? Чи почне щасливе життя з оновленою версією? Мабуть, друге. Потім я задумалася про Сема і про те, чи не надто ми поквапилися з серйозними стосунками? А якщо це не стосунки — то що тоді? Бо, вочевидь, це таки стосунки. Хоча якби мене зараз запитали, то я б не змогла точно відповісти, стосунки це чи ні. Чи не зіграли пошуки Лілі роль дешевого клею, що так швидко нас зв’язав? Що взагалі пов’язує нас, окрім мого падіння з даху?

Дві дні тому я зайшла на станцію швидкої по Сема й поговорила з Донною, поки він збирав речі.

— Не грайся ним.

Я розвернулася — подумала, що не розчула. Вона спостерігала, як розвантажують машину швидкої.

— Він хороший. — Вона потерла ніс. — Дійсно хороший хлопець. І ти подобаєшся йому.

Я не знала, що на це відповісти.

— Це правда. Він говорив про тебе — зазвичай він узагалі про жінок не говорить. Не кажи йому, що я щось казала тобі, добре? Я просто… він хороший — я просто хотіла тобі це сказати. — Вона підняла брови та кивнула мені, наче щось підтверджуючи.

— Щойно помітила, що ти не у своєму танцювальному костюмі, — зауважила Дафна.

Почувся гомін — інші теж помітили.

— Тебе що, підвищили?

Я виринула зі своїх думок.

— О, ні-ні. Мене звільнили.

— І де ти тепер працюєш?

— Та поки що ніде.

— Але на тобі ж…

Того дня я вдягла коротке чорне плаття з білим комірцем.

— А, та це просто сукня. Це не форма.

— А я подумала, ти влаштувалась у тематичний бар для секретарок. Чи французьких прибиральниць…

— Фреде, досить.

— Ти не зрозумієш. У моєму віці вислів «куй залізо, поки гаряче» треба сприймати буквально. Мені ще ерекцій двадцять лишилося.

— У декого стільки й не було ніколи.

Ми замовкли, щоб дати час Фреду та Дафні погиготіти.

— Так а що далі? У твоєму житті наче настали зміни? — поцікавився Марк.

— Ну, мені запропонували іншу роботу…

— Правда? — Усі зааплодували, і я навіть зашарілася.

— Ну так. Це добре. Але я збираюся відмовитись. Уже те, що мені запропонували, означає, що я наче рухаюся вперед.

— А що ж за робота? — спитав Вільям.

— Ну, є там одна вакансія в Нью-Йорку.

Усі витріщилися на мене.

— Тобі запропонували роботу в Нью-Йорку?

— Так.

— За гроші?

— І з житлом, — додала я.

— І не доведеться носити ту жахливу блискучу форму?

— Не думаю, що форма — достатній привід для еміграції, — засміялася я. Більше нікому не було смішно. Лінн навіть опустила щелепу.

— «Нью-Йорк, Нью-Йорк», — проспівав хтось на мотив із мюзиклу.

— Ну ви ж не знаєте всього! Я не можу зараз поїхати — спочатку треба розібратися з Лілі.

— Дочкою твого колишнього роботодавця. — Джейк насупився.

— Він був мені не просто роботодавцем. Але так, з нею.

— Луїзо, а хіба вона не має родини? — нахилилася вперед Дафна.

— Це все складно.

Вони обмінялися поглядами. Марк примостив свою планшетку на коліна.

— Луїзо, чого тебе навчили наші зустрічі?

Я отримала пакунок із Нью-Йорка: стос документів, форми для імміграції та страхування, а ще офіційне запрошення на роботу на товстому кремовому папері. Я зачинилась у ванній та прочитала запрошення. Потім ще раз. Потім перерахувала зарплатню на фунти. Потім зітхнула та дала собі обіцянку не ґуґлити його адресу.

Потім поґуґлила адресу та поборола неймовірне бажання лягти просто на підлогу і скрутитися калачиком. Опанувала себе, злила воду в унітазі (щоб Лілі не дивувалася, чому я там так довго), помила руки (звичка), пішла у свою спальню та сховала папери в коробку під ліжком. Пообіцяла собі ніколи їх звідти не діставати.

Уночі близько півночі вона постукала до мене.

— Можна я переночую тут? Я не хочу їхати до мами.

— Можеш лишатися скільки захочеш.

Вона вляглася на іншому боці ліжка та скрутилась у клубочок. Я дивилася на неї, аж доки вона заснула, а потім накрила ковдрою.

Я потрібна дочці Вілла. Ось і все, що має значення. Начхати, що каже моя сестра, — я винна йому. Так я не почуваюся нікчемою. Так я можу хоч щось для нього зробити.

Той пакунок під ліжком означав, що я ще можу отримати нормальну роботу. Що я йду вперед. У мене є друзі і навіть хтось схожий на чоловіка. І це чималий прогрес.

Я ігнорувала дзвінки від Натана та видаляла його повідомлення. Поясню йому за день-два. Може, це й не план, та хоча б щось схоже.

Сем мав зайти до мене у вівторок після зборів «Жити далі». О сьомій він прислав повідомлення, що затримається. О пів на дев’яту — що взагалі не знає, коли зможе приїхати. Мені весь день було вкрай нудно — на мене напав ступор від відсутності роботи, хвилювань із приводу того, чим я буду платити за квартиру, та ще й від того, що я ділю квартиру з кимось, хто, як і я, не має куди податись. О пів на десяту подзвонили в домофон. Увійшов Сем — і досі у формі. Я зачинила за ним двері. Він підійшов до мене з низько опущеною головою. Від утоми він аж посірів, від нього пашіло чимось навдивовижу тривожним.

— Я вже думала, ти не прийдеш. Що сталося? Ти в нормі?

— Мене викликали на дисциплінарне слухання.

— Що?!

— Того вечора, коли приїздив Ґарсайд, мене бачила інша бригада — вони повідомили керівництву. Я не зміг пояснити, чому в маршруті не відображено те місце, де я був.

— І що тепер?

— Ну, я відбрехався — сказав, що хтось вибіг на дорогу та покликав на допомогу, але врешті-решт виявилося, що то розіграш. Донна мене прикрила. Але вони все одно не дуже мною вдоволені.

— Але нічого ж поганого не сталося?

— А ще одна із сестер екстреної допомоги запитала Лілі, звідки вона мене знає. І та розповіла, що якось я підвіз