Антон Ященко - Ваше ім'я, майоре?

польської армії Янеку Шмиговському. Він потрапив до фашистського полону ще у вересні тридцять дев’ятого під Варшавою; тоді йому було двадцять вісім, тепер, здавалося, понад п’ятдесят. На ньому позначки багатьох концтаборів, сліди побоїв і собачих зубів. Янек Шмиговський вважав за честь, що йому доручили кулемет. Може, гадав, хоч тепер буде нагода помститись катам.

— Нехай тільки спробують, пся крев! — кинув поручник, одержавши зброю.

Десь опівночі біля воріт концтабору зупинився чорний «оппель-адмірал»; з нього вилізли один за одним два есесівських офіцери; один, видно, старший, нервово озирнувся довкола й розлютився, що нікого не видно й не чути, дістав з кобури пістолета й зробив два попереджувальних постріли.

То був оберштурмбанфюрер СС фон Штінгель. Це ж за його наказом о двадцять третій годині в головному корпусі заводу, до якого повинні були перевести всіх полонених, мали статися десять потужних вибухів. Та минуло вже півтори години після встановленого часу, а вибухів не чути. Тому есесівці й прибули, щоб навести порядок — покарати того, хто зірвав виконання їхнього наказу.

Постріли фон Штінгеля насторожили нову охорону табору. Павло Рибалка, підкравшись ближче, пізнав оберштурмбанфюрера. Так, це він, той самий, що готував їм братню могилу. Й, не роздумуючи, чорноморець Рибалка пустив по ньому коротку чергу з кулемета; фон Штінгель звалився як підкошений.

Кулеметна черга моряка настигла й шофера, що привіз есесівців і розвертав уже «оппель-адмірала», щоб вислизнути.

Другий офіцер не одразу второпав, що до чого. Певен же був, що тут свої. Дійшло до нього, аж коли побачив, що машина раптово зупинилася і водій схилив голову. Тримаючи пістолета в руці, есесівець кинувся тікати. Але по ньому вдарили перехресним вогнем Янек Шмиговський і Вано Левідзе. 1 хоч була ніч, все ж чиясь куля таки наздогнала фашиста.

Коли Майвальд з Байєром та Лейзером прибігли до місця подій, то стрілянина вже припинилася.

— Що тут трапилось, хто стріляв? — запитав Майвальд хвилюючись.

— Першим почав оцей, — спокійно сказав Рибалка, показуючи на труп оберштурмбанфюрера, а потім уже я; і шофера довелося — намагався драпонути.

Вано Левідзе і Янек Шмиговський теж показали на есесівця. За посвідченням, якого дістали з кишені мундира убитого, то був гауптштурмфюрер СС Гюнц. Байєр і Лейзер пізнали його.

— Це заступник оберштурмбанфюрера фон Штінгеля, — сказав Байер. — Сам він закладав вибухівку під корпуси заводу.

Майвальд заспокоївся — поклали надто небезпечних катюг. Пошкодував, що не взяли живими.

— Шкода! Підселили б до Оскара Люкке, веселіше було б штурмбанфюрерові!

— Можна уявити, яка то була б сцена, — засміявся Курт Лей-зер, — штурмбанфюрер вмер би з переляку, бо він боявся фон Штінгеля, як курча шуліки.

— Це точно, — підтвердив Иоган Байєр, — фон Штінгель відігрався б на комендантові.

— Ну дідько з ними, з цими «фюрерами». Молодці, що не промазали, — заключив Майвальд і запитав, показуючи на вбитого гауптштурмфюрера СС Гюнца. — Та хто ж поклав цього звіра?

Вано і Янек перезирнулися.

— Мені здається, що ніби я, — почав Левідзе, ледь усміхаючись чорними очима, — а мій друг Янек певен, що звалився цей фашистяка від його пострілу. То нехай буде так. І Янек, і я жадали відомстити…

Иоган Байєр і Курт Лейзер не розлучалися з Майвальдом. Усю ніч вони були разом — прислухалися до гуркоту радянських танків, що залізним кільцем оточували місто.

Перед світанком встановилася тиша. Неспокійна, насторожуюча. Йоган і Курт задрімали. А Майвальд не може — ходить по темному кабінету колишнього коменданта концтабору, палить цигарку за цигаркою, думає.

Враз тишу розірвали могутні вибухи. Кілька годин здригалася земля від потужної канонади гармат. А о дев’ятій ранку вогонь гітлерівських підрозділів, що вперто огризалися на східній околиці Енензбурга, було подавлено артилерією і безперервними залпами «катюш». На вулиці міста вихором увірвалися танки з автоматниками. Ніяка сила не могла зупинити радянських воїнів, що переможною ходою наближалися до Ьнензбурга. Ще година — і розбиті залишки частин вермахту здались.

Альфред Майвальд вважав себе в ці хвилини найщасливішою людиною, його блакитні очі сяяли: полонених врятовано!

Десь опівдні до концтабору приїхав начальник політвідділу армії, частини якої штурмували місто, — гвардії полковник Добринін з трьома офіцерами. Вони здивовані тим, що кілька полонених озброєні. Більше того — тримають під вартою колишнього коменданта концтабору.

Полковник прагне розібратися в обстановці, але ніхто з полонених, — хоч їх зібралося біля «вілліса» кілька десятків, — не може толком пояснити.

— Про все розповість вам досконало наш німецький друг Альфред Майвальд, — сказав один. — Це все його робота. Коли б не він, усім нам був би кінець. Та он і він іде.

Від заводу до табору йшов гурт чоловіків, серед них і Майвальд. Він у сірому потертому костюмі, комір темної сорочки розстебнутий, голова непокрита. З ним його бойові друзі: радянські полонені й німці-антифашисти, в тому числі і Рудольф Фішер. Він з’явився на заводі вранці з п’ятьма іншими активістами з організації руху опору. Про щось сперечаються, голосно сміються.

Коли Майвальд наблизився до «вілліса», біля якого стояли радянські офіцери, серце його забилося птахою. Зупинився на мить, щоб пересилити хвилювання. Свої! Рідні!

— Добридень, дорогі товариші! — радісно вимовив, вдивляючись в обличчя радянських офіцерів.

— Здрастуйте, — усміхнувся полковник.

— Ой, як же вельми чекали ми на вас!

Полковник і його супутники здивовані тим, що німець так чисто говорить їхньою мовою. Вони пильно вдивляються в його розумні блакитні очі.

— Ну, коли так, тоді будемо знайомі; я — полковник Добринін, — сказав, простягаючи руку.

Майвальд не зводив погляду з довгастого, обвітреного обличчя полковника. «Невже це той Добринін? Микола Іванович Добринін, що був комісаром полку?» І коли впевнився, що не помиляється, зітхнув щасливо:

— Дуже радий познайомитися з вами, Миколо Івановичу, тут, на німецькій землі — на своїй