Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Батурин 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Батурин" автора Богдан Сильвестрович Лепкий. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 76 77 78 ... 92
Перейти на сторінку:
йому повести розмову.

Чечелеві теж важко було починати. В його душі Ненаситець ревів, обривалися кручі й летіли у продасть, небо валилося на землю, а земля западалася кудись.

Хазяйка накривала стіл. Ставила страву, хазяїн краяв хліб і наливав горілку.

— Не знаю, чи смію вас просити, — говорив, подаючи чарку.

Чечель випив мовчки. Позволив чурі сісти за стіл і просив, щоб і йому чарку подали.

— Продрог хлопець, — сказав, — дивуюся, що не прилишився, як другі.

— Славний з нього козак, — похвалила хазяйка й погладила хлопця по голові. — Хай здоровий росте. Хоробрих козаків нам тепер треба більше, ніж коли. — Вона не втерпіла. — А що ж там у Батурині чувати? — спитала.

Чечелеві почорніло в очах. Це просте питання поставило перед ним у повний ріст цілу велику і страшну подію.

Махнув рукою.

— Невже ж? — спитав тривожно хазяїн.

— Еге ж, — відповів за Чечеля чура. — Нема нашого Батурина, нема! — Закрив долонями очі і заридав, як дитина. Хазяйка пригорнула його до себе. Хазяїн стояв, ніби стовп. Задеревів.

— Нехай діється воля твоя святая, — сказав по хвилині й перехрестився до образів.

Важка мовчанка згнітила їх. Тільки хлопець плакав, аж заходився. Ніхто не потішав його, знали, що він за всіх їх плаче і що на цей плач ніякої потіхи бути не може.

— Страва стигне, — озвався врешті хазяїн, звертаючись до Чечеля. — Їжте, ваша милосте, кріпіться, бо на тім, що сталося, ще не кінець.

— Це щолиш початок, — притакнув Чечель. — Початок, а кінця ще й не видно. Багато ще прийдеться нам витерпіти, багато ще потече сліз і крові, поки буде так, як треба.

— Ісусе Христе, Сине Божий; помилуй нас, — молилася хазяйка, а хазяїн, помовчавши хвилину, спитався несміло:

— Як же він, той Батурун, здався, чи як?

— Ні, — відповів Чечель. — Його москалі здобули.

— І зруйнували, — доповів чура.

— Здобули. Я так собі й гадав, бо коли б здався, то не гостив би я вас нині в своїй хаті. Нехай же Богові милосердному буде дяка й за те. Добре, що не здався. Бо погадати собі, який би це був сором. Резиденція, президія і — здалася. Правду сказати, я того й не сподівався. Чечель і Кенігзен, гадаю собі, і здали москалям Батурин. Ні, цього бути не може.

— Не здобули б москалі Батурина, — почав крізь сльози чура, — якщо Ніс не зрадив би був входу.

— Ніс? З яких же це Носів?

— А Іван, прилуцький наказний полковник.

— Цей? Нехай же його Господь тяжко за таке гидке діло скарає. Забажалося наказному полковникові совершенним стати. І чого то людина для тих почестей марних не зробить, аж погадати страшно!

— Бога в серці не має. — кивала головою хазяйка.

— Такий гарний город, і змарнував. Проміняв за пірнач. Бодай би його Бог тим пірначем побив. По кривді людській він його доскочив, а не чесними заслугами козацькими добув. Такий гарний город, і через нього пропав. Один замок який, а церкви, а двори! Бувало, дивишся і надивитися не можеш, така краса, таке добро. А тепер, погадати, нічого нема. На попелище приїдеш, на руїну. От що.

Плакала. Чоловік потішав її. Казав, що відбудують Батурин. От і Київ скільки років палили, грабували й плюндрували, а він все-таки двигався з руїни на славу Богові і людям.

— Відбудують, та життя людям не вернуть, — відповіла хазяйка і стала випитуватися про своїх знайомих у Батурині, чи врятували вони життя і добро, котрі частини города заціліли і що з нього залишилося.

— Залишилися згарища і трупи, — відповів Чечель. А помовчавши хвилину, додав:

— Та ще залишився я зі жмінкою втікачів.

Він гірко всміхнувся. Не міг скрити злості на самого себе, за те, що втікав. Під час утечі в першу чергу про небезпеку думав, про те, щоб вивести людей, а тепер совість стала докоряти йому, що тисячі погибли, як герої і як мученики, а він з десятками втік, як трус. Послухав розуму, котрий казав рятувати себе і тих, що живими осталися, а тепер серце і совість гризли його. Казали, що поступив самолюбиво та що безкарно йому це не пройде.

Гірко робилося на душі, але розум все-таки брав перевагу над серцем, казав, що лишня жертва — це гріх і що легше було згинути, ніж пускатися на такі труди, невигоди й небезпеки, які його тепер чекають.

— Хто тобі може дати гваранцію, — казав собі Чечель, — що за хвилину не впадуть до села царські люди і не захоплять тебе. Може, селяни й раді б тебе не дати, та чи їх сила?

Хазяїн ніби вгадав його чорні гадки.

— Ваша милість не потребують боятися. Ми люди певні й вірні.

— Сподіюся, — відповів Чечель.

— Козак, хоч і на ріллі осяде, а честі своєї лицарської не забуде.

— Так воно й повинно бути.

— Так воно і є. Ми гетьманові доховаємо віри, бо знаємо, що він нас до злого не веде. Як треба чого боятися, — додав, принижуючи голос, — так хіба черні.

— Черні?

— Того гільтайства, що намножилося тепер за час війни і що тільки глядить, де б легким способом поживитися.

— Як гайвороння, налітають на спокійних людей і не дивляться, чи свій, чи ворог, не бояться гріха, — нарікала хазяйка.

— Перед ними треба оберігатися.

— Всі вони подають себе за козаків, а це прямо розбишаки, а не козаки.

— Страшний народ.

— А ще страшніше, що в нас щось такого може бути.

Гетьман Іван Степанович казав винищувати ті банди, й вони його за це не люблять і не люблять гетьманців, бо вважають їх своїми ворогами.

— В упорядкованій державі для них місця бути не може.

— Тому-то вони і слухати про державу не хочуть. Для них усе одно — гетьман, хан, король, цар, щоб їх на службу прийняв і гроші платив або щоб їм дозволив

1 ... 76 77 78 ... 92
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Батурин», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Батурин"