Юлія Богута - Помста для Роуз, Юлія Богута

Розділ №42. Втома та затишок

Великі екрани на стіні випромінювали тьмяне світло. Я дивилась на них, відкинувшись на спинку крісла та намагаючись вирівняти  шалене дихання. У голові  на повторі продовжували звучати слова Даніеля — «Тобі личить стояти переді мною на колінах». Його низький голос лунав знову і знову, мов зіпсована платівка, яка застрягла на одному місці й не могла зрушити далі. Сором і злість спліталися в одне ціле, розтікалися по венах, заповнюючи мене до країв. Тонкі пальці ледь помітно тремтіли від злості, безсильно стискаючи тканину сценічного плаття. Я нервово провела пальцями по чорному мереживу, яке обрамляло виріз та спробувала трохи відтягнути, щоб було легше дихати. Але це все одно не допоогло відчувати себе краще.

Двері раптово скрипнули, і в кімнату зайшов напружений Джонатан. Він не дивився в мій бік, лише без зайвих слів попрямував до столу та мовчки почав перегортати купу паперів. Світло з коридору на мить осяяло його постать, вдаряючи по очах та змушуючи мене відвернутися від нього.

— Ти не бачила запальничку Даніеля? — тихо запитав він, продовжуючи перегортати папери.

— Має бути на столі, —  змусила себе промовити спокійно, щоб не турбувати даремно своїми хвилюваннями. Зрештою, він був лише менеджером і не ніс відповідальності за все те, що говорив цей покидьок. Джон кілька разів ще раз перевернув сценарій і нервово видихнув. —  Немає? Може хтось із дівчат забрав…

— Вони розійшлись ще до того, як ви почали знімати, — він ніяково провів рукою по шиї, вагаючись в своїх думках, а потім повернувся до мене і на мить завмер, ніби вагаючись чи варто було розтуляти свого рота. — …не переймайся за Віла. Він не чув нічого. Половину Вашої зномки він проговорив на коридорі з кимось і нічого не бачив. В кімнаті був лише я та Лейла. Тому перестань дорікати собі та…подумай про щось інше. Добре?

— Добре, — тихо промовила, ніби одне кволе слово могло стерти зі спогадів все те, що сталося. Глухий гнів повернувся хвилею. Я заплющила очі й змусила себе відкинутися назад у кріслі, відчуваючи, як хребет торкається холодної спинки. — Добре, що він не чув, — додала я, більше для себе, ніж для Джонатана.

— Так. Мінус одна проблема…  — полегшено видихнув чоловік та раптом посміхнувся, знаходячи запальничку на підлозі. Він швидко сунувся до дверей, але коли його рука вже потягнулася до ручки, він раптово завмерла і він тихіше додав: — Тобі варто збиратись додому, Емілі... І Хевена забирай з собою, поки Даніель ще чогось не ляпнув... Всі вже порозходились. Навіть режисер втік. Вам нема чого робити тут.

— Так і зроблю... —  хилитнула головою, розминаючи плечі. —  Ви вже ідете?

— Не знаю. Містер Граунд казав, що хоче прорепетирувати фінальну сцену з падінням яку зніматимуть завтра. Тому постарайтеся швидше піти звідси. Не думаю, що Вільям стримається якщо почує ще щось “в такому дусі” як було на зйомках, — непокоївся він. — Я постараюсь його подалі від вас, але ти ж знаєш, що він доволі…специфічна людина.

—  Мяко сказано, —  тактовно змовчала все те, що думала про Граунда. 

— Ідіть звідси від гріха подалі. Сьогодні й так був важкий день. 

Джонатан мовчки вийшов за двері, залишаючи за собою ледь відчутний запах диму та Хевена який саме збирався увійти з пакетом зі стаканчиками кави. Він спокійно розминувся з Джонатаном, навіть не звернувши на нього уваги, і тепер стояв у дверях, вдивляючись у мене своїми темними очима. У його погляді не було осуду, не було злості — лише пянка втома. Він не запитував нічого зайвого, не вимагав пояснень, а просто мовчки підійшов ближче, опустився навпочіпки переді мною і, не вагаючись, узяв мої руки в свої. 

— Все добре? — тихо запитав він, трохи нахиляючи голову, ніби намагаючись прочитати у моєму погляді все що мене непокоїло весь день. — Що від тебе хотів Джонатан?

Я рефлекторно стисла його пальці сильніше, ніби вони могли втримати мене в реальності, відгородити від думок, які досі пульсували у свідомості, не даючи спокою. Мені хотілося відмахнутися від розмови, вдати ніби все чудово, але я знала, що Хевен відчуватиме підшкірно все те що відчуваю я, навіть якщо я намагатимусь це приховати. 

— Він просто спитав, як я себе почувала, поки шукав запальничку Дана, — я зробила коротку паузу, стискаючи пальцями шовковисту тканину сукні на колінах, перш ніж додати: — Цей бовдур ніколи не слідкує за своїми речами.

Хевен ще кілька секунд утримував мій погляд, а потім повільно кивнув, відпускаючи одну з моїх рук. Він не став більше розпитувати про Джонатана, не став вдаватися в деталі, а просто продовжував сидіти переді мною та торкатися ніжно пальців.

— Втомилась? — тихо запитав він. Я хотіла щось відповісти, але він не дав мені часу на відповідь, бо вже витягнув з шопера два паперових стаканчики, один з яких одразу простягнув мені.

— Я приніс тобі трохи кави... Давай вип’ємо і будемо збиратись. Я замовив нам вечерю в студію, ти майже нічого не їла сьогодні.

— Дякую... — прошепотіла я, беручи стаканчик з його рук. У очах на мить потемніло і я заплющила їх аби втриматись в реальності. В скронях стало гудіти, змушуючи мене морщити лоба.

— Погано? 

— Схоже, тиск впав. Очі болять та голова розгуділась,  — я потерла пальцями перенісся, відчуваючи, як втома осідає на повіках. 

— Випий трохи кави, а я вимкну світло, щоб не сліпило, — промовив він, увімкнув слабку настільну лампу та вимкнув основне світло.  Маленька кімната занурилася в напівтемряву, дозволяючись полегшено розслабитись. Я  повільно розплющила очі і сьорбнула каву. Приємне тепло розлилося по тілу, віддаючись втомою. — Мені нещодавно дзвонив юрист... 

— Що він сказав? 

— Справу щойно затвердили. Скоро все закінчиться, Емілі.

— Сподіваюсь на це... —  ледь змогла вимовити, хоча й сама не була впевнена, чи вдасться довести все до кінця. Чи принесе це полегшення. Чи зможемо ми закінчити це. 

Хевен не став нічого казати. Він просто втомлено посміхнувся і сів за пульт управління, увімикаючи синхронізацію даних зі своїм обліковим записом. Напевно хотів пізніше переглянути, що вийшло відзняти. Я спостерігала за тим, як його пальці швидко рухались по клавіатурі, за тим, як світло екранів відбивалося в його очах та насолоджувалася смачною кавою. Смішно, але після такого виснажливого дня мені подобалося сидіти поруч і дивитися, як він мовчки клацав щось на комп’ютері. Було щось заспокійливе за цією звичною рутиною. Складалося враження, що все не так погано як могло б бути.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍