Тейлор Грін - Серце з попелу, Тейлор Грін

— Добре, — неохоче кивнула стара, і плечі її трохи розслабилися. — Значить, тебе цікавить, чи є щось, що тобі треба знати, Дементію? І ти впевнений, що нам слід починати розмову, яка неодмінно розіб’є тобі серце?

Дем мовчав, однак я відчувала, як напружилося піді мною його тіло. І могла тільки уявити собі, наскільки чоловік в той момент почувався розгубленим. Мені й самій стало не по собі. Невже, сталева кульбабка справді причетна до зникнення Діани, і це її секрет охороняє Яворський? Одне з одним щось геть не в’язалося, і саме тому викликало безліч запитань. Найголовніший, - що саме повинно розбити серце Дема? Чи… хто?

— Впевнений, — зробив свій вибір він.

І губи Розалії знову невдоволено підтиснулися. Напруга на кухні, здавалося, аж заіскрила.

— Ну, я попередила. — Важко зітхнувши, бабуня хитнула головою з відстороненим поглядом.

А тоді почала говорити. Говорити таке, від чого навіть мені стало недобре, що вже казати про Дема, який зробився білішим за стіну позаду себе. Я очікувала, що після цієї розмови, кинемося рятувати його сестру, бо знатимемо, де шукати. Але врятувати можна лише того, хто хоче бути врятованим… 

А не підлаштовує власну загибель.

Не дотерпівши до кінця оповіді, я метнулася за склянкою води, щоб прийти до тями, а потім ще й привести до неї чоловіка. А тоді зупинилася в нього за спиною, поклавши долоні на його напружені плечі. Висловлюючи свою мовчазну підтримку, хоча й розуміла, що цього замало.

Від мільйону запитань залишилося лише одне. Як вона, бляха, могла так вчинити з рідним братом?! 

Увесь цей час ми намагалися врятувати примару від повітряних вітряків, яких самі ж і вигадали. Це не просто розіб’є Дементію серце. Це перетворить його серце на попіл…

— Вона в порядку?

Це єдине, що він запитав, коли Розалія закінчила.

— Наскільки я знаю, так.

— Добре.

Різко піднявшись, він розвернувся до дверей та вийшов, навіть не глянувши на мене. Але я розуміла. Йому потрібен час, щоб прийняти це несподіване одкровення. Та це не звільняло моє серце від хвилювання за нього, тому довелося стиснути спинку стільця, ледь змусивши себе залишатися на місці, і не кинутися слідом.

— Ви справді спепелили його серце, — пробурмотіла у відчаї.

— Не я, — жорстко відрізала бабуня, підіймаючись. — Вона. Краще б справді прийняв її "смерть".

А тоді я залишилася на кухні одна, абсолютно не розуміючи, що з усім цим робити.