Марсель Пруст - Віднайдений час, Марсель Пруст

чуле та глибоке слово, як і відважний та шляхетний чин, якого можна б сподіватися від будь-кого, тільки не від неї. Довкола цього носа, носа нового, відкриваються обрії, здатні перевершити найсміливіші сподівання. Пухкі щоки починають обійматися з неможливими рік чи два тому добротою і делікатністю. Перед цим овалом могло крутитися на язиці таке, чого зроду не спало б на думку перед овалом попереднім. Усі ті нові риси обличчя втілювали нові ознаки характеру: з сухої як тріска дівчини вилупилася щедра і поблажлива матрона. І вже не з зоологічного, як у разі пана д’ Аржанкура, а з морального погляду можна було сказати, що це інша особа.

Хоч би з якого підійти боку, такий ранок, як той, де опинився я, був чимось куди ціннішим, ніж просто образ минувшини, але я ще й завдячував йому, як і всім образам, які по-чережно змінюють один одного і яких я ніколи не бачив — вони відгороджували минуле від теперішнього — завдячував йому щось більше: знання про зв’язок між теперішністю і ми-нулістю; він чимось нагадував те, що в давнину називалося оптичним баченням, тільки це було оптичне бачення років, а не одного моменту, однієї особи, загубленої у викривленій перспективі Часу.

Зате жінка, чиїм коханцем був пан д’Аржанкур, не дуже змінилася, як зважити, скільки води утекло, тобто мала обличчя не надто зруйноване як на того, хто зазнає деформацій, мандруючи проваллям, куди його кинуто, проваллям, де напрямок можна визначити лише з допомогою порівнянь, і, як виявляється, порівнянь поспіль марних, оскільки ми запозичуємо їх тільки із просторового світу, отож хоч би до чого їх відносити — до висоти, ширини чи глибини, ми нічого не досягнемо, крім одного: вони дадуть нам відчути, що отой інший вимір, вимір незбагненний і відчутний, таки існує. З’ясування імен людей, дослівно пливучи проти течії часу, змушувало мене відновлювати, вертати на законне місце забуті мною роки. У зв’язку з цим не хотілося також, аби мене змилила позірна тотожність простору, цілком новий вигляд такої істоти, як пан д’Аржанкур, був для мене сенсаційним відкриттям тієї розчленованої реальности, яка звичайно залишається для нас абстракцією, — так поява низькорослих дерев або гігантських баобабів попереджує нас про зміну географічного меридіану.

Тоді життя обертається для нас феєрією, де, ніби в чергових сценках, немовля стає молодиком, потім дійшлим мужем і ось уже хилиться до могильної ями. Завдяки цим одвічним змінам ми розуміємо, що істоти, викликані з чималих далей, дуже різняться між собою, а отже, розуміємо й те, що згідно з цим законом згадані створіння так змінилися, що вже не нагадують, не переставши існувати — і саме тому, що не перестали існувати, — тих, кого ми бачили в них давніше.

Я колись знав її молодою жінкою, нині ж, біла як сметана і скоцюрблена в каргу, вона ніби вказувала, що останній акт потребує балету, де актори виступали б у масках. Але її брат був, як і колись, ставний і зберіг таку разючу схожість на самого себе, аж дивно було, як він міг пустити на своє молоде обличчя сивий, хай і хвацько закручений вус. Білі пе-лехуваті бороди, досі чорні як смола, овівали людський краєвид цього зібрання меланхолією, як ото перше пожовкле листя дерев, коли в надії на довге літо ми задлялися з гульнею, аж глядь! — надворі осінь. З самого малку я жив одним днем і склав про себе самого та про інших остаточну думку, коли це зненацька, по змінах у людях, я вперше побачив, як минув для них час, і був уражений відкриттям, що час минув і для мене. І їхня старість, байдужа мені сама собою, доводила мене до розпачу як вістун моєї власної старости. Зрештою, весь цей букет старощів проголошувано раз у раз словами, які щодві-щотри хвилини гриміли наді мною, як труби Страшного Суду. Перші з них зірвалися з уст дукині Германської, що перед хвилиною проходила крізь шпалери цікавих, які, не розуміючись на чудових викрутах туалету й естетики, піддавалися їхньому впливу і захоплювалися цією рудою головою, цим лососячим тілом, ледь видним із-під своїх чорних, мереживних плавців і замотузованим клейно-дами, додивлялися до дідичних звоїв його ліній, ніби споглядали якусь старезну святу рибину, обтяжену самоцвітами, що в неї втілився опікунчий Геній роду Ґермантів. «Ах! — озвалася вона до мене. — Яка це радість бачити найстаршого з моїх приятелів». Та хоч мені, кому попри всі мої комбрейські амбіції ніколи, навіть у найслушніший момент, не спало б ходити в її приятелях, брати правдешню участь у достеменному і таємничому житті Ґермантів і належати до її приятелів, таких близьких, як маркіз де Бреоте, маркіз де Форестель, Сванн та всі ті, хто помер, — ці слова мали б підлестити, я відчув себе нещасним. «Найстарший із її приятелів, — сказав я собі, — не перебільшуймо; може, один із найстарших, невже я й справді...» У цю мить до мене підійшов принців сестринець. «Ви такий старий парижанин...» — сказав він мені. Відразу після цього мені вручено листа. Приїхавши сюди, я зіткнувся був на порозі з молодим Летурвілем, уже не пам’ятаю, які узи споріднення єднали його з дукинею, але він мене трохи знав. Він саме закінчив Сен-Сір, і я, гадаючи, ніби він може стати мені за щирого товариша, на кшталт Сен-Лу, і ввести мене в курс військових проблем, породжених поточними змінами в армії, пообіцяв розшукати його і домовитися про обід, а він палко мені подякував. Але я надто замріявся у бібліотеці, тож він написав у листі, що не дочекався мене і залишив мені адресу. Лист цього кандидата в колеги закінчувався так: «Із глибокою пошаною, ваш молодий товариш, Ле-турвіль». — «Молодий товариш!» Так писав я колись людям, на тридцять років старшим за мене, — наприклад, Леґран-денові. Отакої! Я уже вбачав у цьому підпоручнику приятеля на зразок Робера, а він називає себе моїм молодим товаришем. Виходить, за цей час змінилися не тільки методи ведення війни, раз для пана де Летурвіля я вже не колега, а старший пан; невже ж таки й справді від цього пана де Летурвіля, в чиєму товаристві я уявляв себе таким, яким бачив себе самого, добрим колегою, — мене відокремлювало від хилення стрілки невидимого компаса, про яке я не думав і яке так віддаляло мене від молодого підпоручника, що я видався йому, хто назвався моїм «молодим товаришем», майже старим. Хтось саме згадав про Блока, і я поцікавився, кого