Ірвін Ялом - Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта, Ірвін Ялом

Вона перервала розмову, і клацання в телефонній трубці підтвердило мою думку, яку я встиг усвідомити цієї миті: я припустився колосальної помилки. Я доволі добре знав Мардж, щоб точно визначити, як вона сприйме мій промах: вона скаже, що я висловив свої справжні почуття і вважаю, що вона безнадійна, що єдина людина, у порівнянні з якою вона виграє, — це безталанний безхатько.

Вона не відмовилась від цієї можливості і, прийшовши на чергове заняття — на щастя, воно було вже наступного ранку, — заповзялася висловлювати ці почуття. А потім продовжила байдужим низьким голосом розповідати мені «справжні факти» про себе.

— Мені тридцять п’ять років. Усе своє життя я страждаю на психічну хворобу. Я відвідую психотерапевтів з дванадцяти років і не можу вже кроку ступити без них. Мені належить приймати ліки все своє життя. Найбільше, на що я можу сподіватися, це не потрапити до психлікарні. Мене ніколи не кохали. Я ніколи не буду мати дітей. У мене ніколи не було довготривалих стосунків із чоловіком, і зараз я навіть не маю надії, що колись вони в мене будуть. Я не вмію заводити друзів. Ніхто мені не телефонує на день народження. Мій батько, який чіплявся до мене, коли я була дитиною, помер. Моя мати — божевільна озлоблена жінка, і я з кожним днем стаю все більше схожою на неї. Мій брат майже все своє життя провів у психлікарні. Мене не можна назвати обдарованою, я навіть не маю якихось особливих здібностей. Я завжди буду виконувати лише чорну роботу. Я завжди буду бідною та буду витрачати більшу частину своєї зарплати на психіатричну допомогу.

Вона зробила паузу. Я подумав, що вона завершила, але це було важко зрозуміти, оскільки вона поводилася, наче привид, — з моторошним спокоєм, коли в ній не рухалося нічого, окрім її вуст, — ні руки, ні очі, ні щоки, не було навіть ніяких ознак дихання.

Раптом вона почала говорити знову, ніби іграшка з механічною накруткою, яка робить ще один порух після того, як завод закінчується:

— Ви радите мені бути терплячою. Ви кажете мені, що я не готова — не готова припинити терапію, не готова вийти заміж, не готова всиновити дитину, не готова кинути курити. Я все ще чекаю. Я прочекала все своє життя. Зараз занадто пізно, занадто пізно, щоб жити.

Я сидів незворушний і не звертав уваги на те, як вона перераховувала свої проблеми. Але якоїсь миті мені стало соромно за те, що я такий безсердечний. Та це була не байдужість. Я вже чув це раніше і пам’ятаю, як почав непокоїтися, коли почув це вперше. Тоді я був вражений її переживаннями й горем і перетворився на те, що Хемінгуей[38] називав «зашмарканим єврейським психотерапевтом».

А гіршим, набагато гіршим було те (і це важко визнати), що я погоджувався з нею. Вона розповіла свою «справжню історію» так жалісно та переконливо, що я цілком їй повірив. Вона була тяжко травмована. Можливо, вона ніколи не вийде заміж. Вона була надзвичайно непристосованою. Вона дійсно не здатна зближатися з людьми. Вона, вочевидь, буде потребувати терапії ще багато-багато років, можливо, навіть завжди. Мене так вразив її відчай та песимізм, я так легко відчув глибину її почуттів, що усвідомив привабливість самогубства. І ледь зумів знайти слова, щоб заспокоїти її.

Мені знадобився цілий тиждень, аж до наступного заняття, щоб я усвідомив, що цей довгий та сумний перелік був пропагандою, породженою депресією. Так, це промовляла її депресія, і я був дурнем, що піддався на це. Лишень послухайте всі ці перекручення, зверніть увагу на те, чого вона не сказала. Вона була дуже розумна, креативна, приваблива жінка (коли не кривлялась). Кожного разу я з нетерпінням чекав на нашу зустріч, хотів просто посидіти коло неї. Я поважав те, як вона, попри свої страждання, завжди допомагала іншим і виконувала свій обов’язок служіння людям.

Отож зараз, почувши цей перелік знову, я замислився, як вивести її з такого психічного стану. У минулому в неї вже ставалися напади тяжкої депресії, яка могла тривати кілька тижнів. Я знав, що можу їй допомогти зменшити цей страшний біль лише за умови, що буду діяти негайно.

— Це промовляє ваша депресія, Мардж, не ви. Згадайте, що кожного разу, коли у вас стаються нервові зриви, вам вдається опанувати себе. Є одна важлива, можливо, навіть єдина річ, яку вам потрібно знати: усе колись закінчується.

Я підійшов до столу, відкрив теку з її документами і прочитав уголос уривки з листа, який вона написала лише три тижні тому, коли почувалася веселою та сповненою надій:

«…Це був фантастичний день. Ми з Джейн прогулювалися по Телеграф-авеню. Ми приміряли вечірні сукні сорокових років у магазинах вінтажного одягу. Я ще знайшла там старі записи Кей Старр[39]. Ми перейшли на інший бік мосту Золота Брама та перекусили у «Грінз»[40]. Отож, життя в Сан-Франциско все-таки існує. Я подумала, що розповідаю вам погані новини і тепер мені слід поділитися чимось приємним. Побачимося в четвер».

Хоча у відчинене вікно повівав теплий весняний вітерець, у моєму офісі була справжня зима. Обличчя Мардж була заморожене. Вона дивилася на стіну і, здавалося, зовсім не чула мене. Її відповідь була холодною й байдужою:

— Ви думаєте, що я ніщо. Пригадайте свій коментар — ви попросили мене порівняти себе з безхатьками. Ось чого я варта, на вашу думку.

— Мардж, пробачте мені. Я погано вмію давати консультації по телефону. Це була невдала спроба, як на мене. Але, повірте, мої наміри були чистими, я просто хотів допомогти. Щойно я промовив це, як зрозумів свою помилку.

Здалося, що це допомогло. Я почув, як вона зробила видих. Вона розслабила свої напружені плечі, пом’якшила вираз обличчя і повернула голову до мене.

Я був за крок від своєї мети.

— Мардж, ми з вами й до цього стикалися з кризами, були часи, коли ви почувалися так само жахливо, як і зараз. Що ж допомагало вам раніше? Я пам’ятаю часи, коли ви виходили з офісу, почуваючись набагато краще порівняно з тим, якою ви заходили. Що ж змінилося? Що ви зробили? Що я зробив? Давайте з’ясуємо це разом.

Спочатку Мардж не могла відповісти на це запитання, але виявила інтерес. Ну що ж, усе більше ознак розморожування: вона так крутнула шиєю, що та аж хруснула, і її довге чорне волосся перекинулося на один бік, а потім вона провела по ньому рукою. Я ще кілька разів напосідав на неї з тим самим запитанням, і нарешті ми почали спільно аналізувати цю проблему.

Вона розповіла, як це було важливо для неї, щоб