Юрій Дмитрович Бедзік - Над планетою — «Левіафан»

Поліцейські відсторонили Ріхтера. Підняли мертву, понесли в ті бічні двері, крізь які вона мала вийти під захист закону. Тепер закону не існувало. Були тільки розгублені, бліді хлопці в синіх мундирах. Був вузький прохід між судейським столом і першим рядом крісел для-публіки. Голова Гельди звисала додолу. Світле волосся тягнулося по підлозі. Ріхтер глянув і побачив чорну смужку крові — останній слід, який Гельда залишила на цій землі.

Біля Ріхтерового дому стояв великий, старовинного фасону «ролл-ройс». Двоє чоловіків у блискучих чорних плащах походжали по тротуару. Третій зайшов у парадне, швидко піднявся сходами на другий поверх. Ось він наближається до Ріхтерових дверей, вимогливо дзвонить.

Ріхтер став на порозі.

— Пан Штраус?

— Перепрошуюсь, пане інженер. Вас чекає президент компанії. Наказано привезти вас на засідання правління.

Спустилися в машину. Двоє в плащах виструнчилися, клацнули закаблуками, немов віддаючи честь високому начальству. «Ролл-ройс» круто рвонув убік, виїхав на середину вулиці. Вікна будинків, вітрини, афіші замиготіли по боках, мов кадри кінострічки.

Ріхтер чує на собі важкий, ледь насмішкуватий погляд Штрауса. Тепер він — поважна особа, виконавець волі наймогутнішого промислового магната Німеччини. Тільки методи залишилися старі: чорний плащ, пістолет у кишені, напади з-за рогу… Ріхтер озирається по кабіні… Здається, він знає цю машину. Ну, звісно ж, він добре знає цю чорну потвору. Тільки тоді за кермом сиділа худорлява дівчина, його люба Гельда, його рятівниця. Ніжні руки міцно тримали біле кермо, очі дивилися на нього з німим благанням.

Той погляд врятував його. Тепер його вже ніщо не врятує. Вони заволоділи всім: фірмою, заводом, «Левіафаном», його, Ріхтеровим, життям. Вони забрали в нього Гельду і вбили його душу. Вони вбили його ще там, в судовому залі, їхня куля вицідила всю його кров. Не можна жити, коли з тебе виціджено кров, коли тобі зав'язано очі й розтоптано твої мрії.

Парадні двері Кірхенбомової вілли відкриті навстіж. Нічого тут не змінилося. Сяють масивні люстри, римські воїни на батальному полотні вперто йдуть на штурм Карфагена. Старенький портьє схиляється в шанобливій покорі, запобігливо посміхається до свого старого приятеля.

— Вас давно чекають, пане інженер, — шепоче дідусь голосом, в якому бринить любов і повага, а може, й затамована гордість. — Щасти вам, пане інженер… Ідіть, ідіть нагору, до великої зали.

Ось вони й зустрілися: молодий президент компанії Густав Кірхенбом і молодий конструктор Пауль Ріхтер. У великій залі сидять за довгим столом члени правління, майже ті ж самі, що й раніше. За кілька днів їм довелося пережити чимало потрясінь, волею долі вони змушені були підкоритися новій силі, новим вимогам. Може, й зараз ще клянуть у душі свого новоспеченого шефа, який на другий же день після загибелі батька підписав угоду про об'єднання з Фрайвудом. Та що ж, проти сили не підеш.

Тут панує дух новітніх володарів. Хто спробує не підкоритись наказам Густава Кірхенбома, той завтра ж втратить свій вплив і, може, навіть свої капітали. Та й чи варто не підкорятись? Він же зовсім не той, що був раніше, цей молодий пан президент, — ні нахабства, ні образ, ні владних викриків.

Ось як він чемно зустрічає свого колишнього недруга Пауля Ріхтера. Хай би хто-небудь, глянувши на них збоку, здогадався, що вони два роки терпіти не могли один одного.

— Вітаю славного конструктора! — вигукнув Густав Кірхенбом, як тільки Пауль Ріхтер переступив поріг великої зали. — Прошу, прошу, дорогий мій друже!

Ріхтер зробив крок уперед і побачив, що його місце — по праву руку від самого президента. Той, уловивши в Ріхтерових очах вагання, чемно показав на крісло, ще й легенько підсунув його назустріч гостеві.

— Панове, — підвівся молодий президент, коли Ріхтер, охоплений почуттям неймовіри, сів біля нього. — Сьогодні прокурор міста надіслав мені офіціальне повідомлення про наслідки розслідування замаху. Встановлено, що інженер Пауль Ріхтер… — Густав з приємністю нахилив у його бік голову, — не має ніякого відношення до вчиненого злочину. Негідники, які підклали бомбу, діяли за вказівкою підривних елементів. Вони будуть піймані і понесуть за це найтяжчу кару. Дозвольте ж мені, панове, гаряче привітати нашого талановитого конструктора з цілковитою його реабілітацією.

Долинуло кілька стриманих оплесків.

— А тепер, панове, — підвищив голос Густав Кірхенбом, — я пропоную затвердити рішення правління: Пауль Ріхтер призначається головним конструктором концерну і водночас директором нового дирижаблебудівного заводу. Завод працюватиме виключно на потреби Всесвітнього Аеросиндикату. Пролонгація контракту з ООН відбудеться завтра о восьмій годині вечора в Нью-Йорку. Тому компанія просить вас негайно вилетіти в Штати. — В голосі Густава Кірхенбома міцніють владні нотки. — Місце в літаку заброньоване, вам доведеться вилетіти сьогодні ж уночі. — Обернувшись до Ріхтера, молодий президент простягує йому руку. — Щасливої дороги! Компанія жде від вас рішучих дій і нових вигідних замовлень.

Чорний «ролл-ройс» одвіз Ріхтера додому. Клацнули дверцята, маленькі товсті шини покотилися по засніженому асфальту. Ріхтер піднявся сходами, намацав у кишені ключ. От і все. Війна скінчилася. Тепер можна розповісти Крейському, як обернувся для них судовий процес. Бідна Гельда життям своїм заплатила за їхню перемогу.

Він всунув ключ у двері, неквапно повернув його. І раптом хтось міцно взяв його за лікоть.

— Нарешті!.. Третій раз приїжджаю за тобою…

З темного кутка виступив Крейський, узяв з Ріхтерових рук ключа.

— Треба негайно їхати.

— Що з тобою, Бруно? Я ледве тримаюся на ногах.

— Відпочинеш у дорозі! — сухо наказав Крейський. — Бери машину. Негайно!

Спустилися, сіли в машину.

— Та що ж сталося? Кажи! — запротестував Ріхтер, поволі викочуючи «шевроле» на примарно освітлену вулицю. — Ти розумієш, що я через дві години вилітаю в Штати. Бруно! Я лечу в Штати!.. На засідання Аеросиндикату! Ми перемогли, Бруно!

Бруно мовчить, очі його горять у темряві.

— У Штати не полетиш!

— Бруно!..

— Звертай праворуч!.. До мого