Лариса Володимирівна Денисенко - Відлуння: від загиблого діда до померлого

тільки збивати. Зі мною їй це вдалося з першої спроби. Я був збитим Карлою. Вона мешкала в сусідньому будинку, але для мене це означало так само далеко, як Швеція. Незабаром вона вийшла заміж за одного письменника. Професора та письменника. Крім того, колишнього телеведучого. Вона вигулює його меланхолійно-статечного мастифа, а він щоразу гарчить на них з вікна».

«Слухай, вона мене заінтригувала. А чим вона займається? Коли не вигулює собаку і не слухає гарчання письменника?» – «Це смішна історія. Вона вчителька, але облишила вчителювання, коли вийшла заміж. Бо вважала свою роботу незначною, їй хотілося бути поводирем генія. Дивно, що вона не народилася лабрадором, тоді б мала більше шансів. Бо професор-письменник заборонив їй наближатися до його паперів, архівів, нотаток. Вона досі цим шокована. Найбільше розчарування в житті. Вона сама мені жалілася».

«Якби вона була лабрадором, могла б отримати черевиком по пиці. Також не дуже весело». – «Ти думаєш, сліпі б’ють своїх собак? Ти руйнуєш мій світогляд. Розповідаю тобі далі. Ти так активно не вмощуйся у подушках, я ще планую отримати свою вечерю!» – «Не відволікайся!»

«Я сьогодні забагато говорю. Я не полишив своїх романтичних спроб. Тому вирішив одружитися фіктивно. Із туркенею на ім’я Сел. Вона не могла влаштуватися на нормальну роботу, а я міг їй допомогти. До речі, себе вона звала – Селма». – «Дивно. Знаєш, про що я зараз подумала? От якщо до потяга причепити два зайвих вагони, він залишається потягом. А причепити дві зайві літери до імені, і воно змінює національність». – «Але людина, змінивши ім’я або національність, також залишається людиною. Можливо, потяг також перетворюється на інший потяг, змінює національність. Дякувати Богу, до національностей потягів ми ще не дотягнулися своїми рученятами. Потяг з десятьма вагонами – одна національність, потяг з п’ятнадцятьма вагонами – інша національність. Як тобі?» – «Думаю, що товарняк – це інша національність. Якщо взагалі подібне можна стверджувати. І що Селма?»

«Нічого. Депортували, міграційні служби знайшли її у списках, відбувся суд, і вона полетіла на Батьківщину». – «Слухай, а ти мені нагадав про дещо. Про списки. Мені телефонували сьогодні з Міністерства юстиції, моя колишня співкурсниця, вона веде справу діда. І вимагали звіт стосовно моєї поїздки до України. Уяви собі. Вони за мною стежать. Хоча сказали, що стежать, мовляв, не за мною, а за прізвищем діда». Райнер обійняв мене за плечі, і на його раз-два-три ми піднялися й присіли на диван. «Ти чого?» – «Марто, знаєш, якщо вони стежать за твоїм прізвищем. Чи не час його змінити? Наприклад на моє? Звісно, тільки як застережний захід». – «Ти робиш мені пропозицію?» – «Вже зробив». – «Тоді навіщо ми підвелися?» Я ніколи не думала, що буду стільки кохатися зі зламаною рукою. Я навіть уявити не могла, що здатна на таке! Я відірвалася від Райнера. «Слухай, а ми не занадто часто кохаємося?» – «Цікаве запитання, як і спостереження. Мені здається, жоден чоловік не спромігся б таке сформулювати». – «Тоді я точно жінка, хоча інколи я в цьому сумніваюся». Райнер зробив великі очі, і ми розреготалися.

Глава вісімнадцята

Тільки за двадцять хвилин восьма, а ми з Райнером снідаємо на відкритому майданчику кав’ярні «Hackescher Hof». Крім нашого, зайняті тільки три столики, за одним сидять галасливі італійські туристи, такі бурхливі і безтурботні, що хочеться перекидатися з ними м’ячами. За другим – мабуть, музейний співробітник, з ранковою газетою та кількома брошурами. За третім – закохана пара іноземців. Вони цілуються, відволікаючись тільки на голубів та каву, а не на людей. Наче сидять на карнизі, сьорбають кавову дощову воду, цілуються та туркочуть. Тому незрозуміло, якої вони національності, можливо, навіть німці, ну то й що, що на столику розкинулася мапа, можливо, вони вперше у Берліні.

У такий час вулицями вештаються тільки туристи, безхатченки, закохані та собачники. Автомобілісти виводять на вулицю свої машини, готуючи їх до поїздок за місто, на відпочинок або на закупку до моллів. Туристи роздивляються навколо, чіпляють і підколупують поглядом усе, що видається цікавим або незвичним. Якийсь дідусь у кумедній фіолетовій беретці з пиндиком, що нагадує половинку сливи-угорки, проходячи повз кав’ярні, фотографує готичні вікна, таблички, голубів-туркотунів. Я зустрічаюся з ним поглядом, у нього ясно-блакитні очі, здається, якщо трохи довше вдивлятися в них – побачиш хмаринки або тебе засліпить сонце. У діда дивні зіниці, таке враження, що вони обертаються. Так здалося на одну мить. Я згадала, як колись фотографувала незвичні двері або просто нові двері, в мене була колекція зачинених дверей. Ернст сказав на це, що я досі шукаю свій шлях і свій вихід. Здається, я вже все знайшла. Цікаво, що саме хоче віднайти цей дідусь?

«Ти така ніжна», – каже Райнер, беручи мої руки до своїх долонь, наші складені кисті нагадують лотос або річкову лілію. «Ти знаєш, що я саме зараз відкриваю тебе заново. З новими можливостями». – «Маєш на увазі моє нове прізвище? Тепер і я псевдогерой». – «І це також. Але я мав на увазі дещо інше. Я відкриваю нову тебе, з двома руками! Знаєш, поки що я абсолютно не відчуваю різниці». Я підіймаю ліву руку, щоб відлупцювати його, Райнер вивертається. «Слухай, тобі сказали її розминати, шкода, що я не залишився і не почув, як саме. Тоді б ще подумав, чи реєструвати нам наші стосунки». Коли ми відсміялися, я впала в меланхолійний стан, чого раніше зі мною майже не траплялося. Коли я бувала меланхолійною, я знала, що це початок депресії, мені треба з’їсти чорного шоколаду, три мигдалеві горіхи та помаранч. Зараз хотілося вишень, тому я попросила, щоб мені принесли шматок вишневого штруделя.

«Марто, Марто!» Я не помітила, як на певний час випала з реальності. «Вибач». – «Замислилася?» – «Так. Подумала, як змінилося моє життя». – «Докорінно?» – «Ні, але швидко. В мене з’явився ти, ще кілька місяців тому я не могла дихати вільно, бо в кожному вдиху був Дерек. Ходити не могла рівно, бо спіткалася об думки про нього. Я ледь витримувала присутність Наташі. Не уявляєш, як вона мене дратувала. В мене були мої студенти, а зараз – так незвично це вимовляти – клієнтура.

Та я навіть подумати не могла, що буду працювати адвокатом не під тиском батька. Що тільки він не вигадував, щоб зацікавити мене адвокатурою, погрожував, переконував, дарував букіністичну літературу з промовами відомих адвокатів. Говорив про перспективи, шляхетність цього вибору, розвиток у професії, внесок у відновлення світової справедливості тощо. А Наташі це вдалося за