Андрій Юрійович Курков - Лагідний янгол смерті

того часу припиниться? Тоді можна буде слухати шелест золотої осені під ногами...»

Старий знову увімкнув телевізор. Сам він сидів із газетою у руках. А старенька Ольга Миколаївна клопотала на кухні. За вікном нескінченний дощ створював ілюзію вечора.

Коли ж вечір прийшов і ми повечеряли, я запитав у старенької, чи можу перебратися в кімнату до Гулі, якщо Галя вже поїхала.

Ольга Миколаївна суворо подивилася на мене.

— Ви повінчані чи розписані? — запитала вона.

— Ні.

— Тоді як можна? Це ж не по-людському. Що Гулин батько скаже?

Я тяжко зітхнув, розуміючи, що балакати про це можна скільки заманеться, але результат буде один.

— Не сумуй, — усміхнулася старенька. — Якщо ти Гулю любиш і вона тебе любить, то можете і потерпіти!

Коли я поділився сумною новиною із Гулею, вона розсміялась.

— Ти чого?

— Точно як у нас.

— А що, у вас хіба вінчаються?

— Ні, зараз розписуються... У загсі... А вінчатися красивіше. Я, коли в Алмати навчалася, по телевізору бачила...

Я усвідомлював, що не зможу мешкати в одному будинку з Гулею і розлучатися з нею ночами. Усі мої ночі тоді перетворяться на один суцільний кошмар. Я буду обіймати подушку, слухати дощ і відчувати холод самотності, від якого не врятують і кілька пухових ковдр. Ні, я просто з глузду з’їду!

«Що тобі заважає повінчатися тут, у Коломиї? — запитував я себе. — Та нічого не заважає... Що для цього потрібно? Церква і взаємне бажання».

— Давай повінчаємося, — запропонував я Гулі.

Вона не відповіла. Тільки усміхнулася широко, приплющивши свої розкосі очі. Певно, уявила собі наше вінчання. Потім потягнулася вперед, пригорнула мене.

«Добре, — думав я ввечері, лягаючи на диван у вітальні. — Ще одну ніч потерплю, а завтра зранку почну діяти».

Уночі, прокинувшись від якогось шуму, я визирнув у вікно і знову побачив на вулиці навпроти будинку машину, в якій хтось сидів, тільки цього разу в нього в руках була не книжка, а газета.

Прокинувся, коли годинник показував пів на сьому. Підвівся, одягнувся і зазирнув на кухню. Ольга Миколаївна закручувала трилітровий слоїк огірків.

— О, ти вже збудився! — зраділа вона. — Доброго ранку!

— Доброго ранку! — відповів я. — Ольго Миколаївно, ми б хотіли з Гулею повінчатися... Тут, у Коломиї.

— А чом би й ні! — очі старенької загорілися. — У нас така пишна церква тут! Слід тільки з отцем побалакати, це ж він вирішує! Можемо піти всі вкупі... по обіді.

Наче добрий знак, по обіді на небі ненадовго з'явилося сонце. Ми втрьох із Ольгою Миколаївною подалися в дорогу. У повітрі досі пахло дощем, і вулиця була мокра. Ми йшли вздовж приватних будинків, уздовж різнокольорових парканів.

— Це тут поруч, недалечко, — говорила старенька. — Отут іще хвилин зо п'ять...

Незабаром попереду над дорогою виросла синя церковна баня. Дорога разом із будинками й городами трошки піднімалася на пагорб, і ми піднімалися разом із нею. Перед нами виросла невелика цегляна церковця. На маківці синьої бані золотом блискотів хрест.

Дорога зупинилася перед ворітьми, що вели в двір церкви. Двір був невеличкий. Ліворуч і праворуч від церковних воріт стояло по дерев'яній лавочці. Праворуч виднілася криниця. До неї вела окрема, мощена цеглою доріжка. Далі, за криницею, стояв одноповерховий будинок, критий червоною черепицею.

— Туди, туди нам треба! — показала на будинок Ольга Миколаївна. — Там наш отець Олекса мешкає.

Отцю було років тридцять із гаком. Худорлявий, із довгим волоссям, стягнутим позаду, і високим чолом із залисинами. Зустрів він нас привітно.

Всадовив на стареньку тахту у вітальні, сам присів на стілець поруч і всім виглядом показував, що готовий слухати.

— Отче, то колєґи мого сина, — мовила до нього старенька. — Побратися хочуть.

— Хрещені? — запитав, дивлячись на мене, отець Олекса.

— В дитинстві хрестили, — відповів я.

Він перевів погляд на Гулю.

— А ти якої віри? — запитав він російською.

— Ніякої... — відповіла вона.

Отець усміхнувся.

— Гербати хочете? — запитав і, не чекаючи на відповідь, вийшов із кімнати.

— Він добрий, його тут усі люблять, — сказала старенька. За десять хвилин ми вчотирьох уже сиділи за столом і пили чай. За вікном знову світило сонце і, здавалося, збиралося світити до вечора.

— Їй слід охреститися, — сказав, попиваючи чай, отець Олекса і кивнув на Гулю.

— Гаразд, — із готовністю відгукнулася Гуля.

— Хрещених батьків слід вибрати, — вів далі батюшка. — Відтак призначимо день...

Почувши про хрещених, я замислився. Вибрати хрещених у містечку, де ми знаємо лише пару стареньких? Нічогеньке завданнячко!

Я кинув занепокоєний погляд на стареньку. Вона, ніби здогадавшись, про що я міркую, заспокійливо кивнула мені.

Поночі за вечерею Ольга Миколаївна оголосила, що хоче бути хрещеною Гулі.

— А старий нехай хрещеним батьком буде, — подивилася вона на Юрія Івановича. — Своєї дочки Бог не дав, то хай хоч хрещениця буде, ще й така вродливиця, така красуня.

Я був радий, хоча те, що відбулося, означало, що я начебто стаю родичем Петра. Чи хотів я цього? І що скаже він, коли дізнається? Ці запитання я залишив без відповіді. Я хотів Гулю. За кожне «хочу» треба платити, і платня, яку належало заплатити мені, була не найвищою. Вона була дещо незвичайною, ця платня. Азійський калим зараз здавався би мені більш зрозумілим. Але, як і результат мандрівки, попри мої частково матеріалістичні очікування, виявився суто духовним, так і платня за можливість якомога швидше поєднатися з коханою виявилася такою, яку неможливо перевести в гроші чи цінності. Мені належало отримати двох названих родичів і закликати Бога у свідки чистоти своїх помислів. Гадаю, що заради досягнення цієї мети я заплатив би й більше.

— Чудово, — промовив Юрій Іванович, і я, відірвавшись від своїх думок, подивився на нього.

Чи то він довго думав, чи то думки проносилися в моїй голові зі швидкістю світла, але я не одразу зрозумів, що він хоче сказати.

— Чудово, — повторив він. — Буду я хрещеним...

70

Цієї ночі я спав неміцно, але все ж таки спав.

Мені снилася верблюдиця Хатема, якій я завдячував життям. Снилася — немовби бачилася збоку — вся історія мого порятунку. Як мене витягують із намету з-під піску. Далі уві сні хронологія подій збилася, і вже врятований, але чомусь залишений у