Джо Аберкромбі - На лезі клинка

Він відчув, що посміхається. Просто жахливою. Але, можливо, саме вона дасть йому ключ до успіху.

Магазин театрального реквізиту

Під ногами поскрипувала і похитувалася палуба, вгорі тихо лопотіли вітрила, а ще вище у солоному повітрі перегукувалися морські птахи.

— Ніколи не думав, що побачу щось подібне, — пробурмотів Лоґен.

Місто розкинулось величезним білим півмісяцем вздовж широкої блакитної затоки, а відтак через безлік мостів, що здалеку видавались геть крихітними, переходило на скелясті острівці у морі. То тут, то там помежи сплетінь зеленіли парки, виблискували на сонці тонкі сірі лінії річок та каналів. Всіяні вежами стіни оточували передмістя, відважно пробиваючись крізь плутанину будинків. Від здивування Лоґен, як останній дурень, забув про відкритий рот, а його очі металися туди-сюди, неспроможні охопити все нараз.

— Адуа, — промовив Баяз. — Центр світу. Поети величають його містом білих веж. Здалеку воно прегарне, чи не так? — Маг нахилився до нього. — Але повір мені, зблизька від нього смердить.

Із середини міста почала здійматися величезна фортеця. Її білосніжні стіни нависали над безліччю навколишніх будівель, а блискучі куполи світились під яскравим сонцем. Лоґен ніколи не думав, що людина здатна створити щось настільки величне, пишне і могутнє. Одна вежа стриміла особливо високо, вище за всі інші: її темні, гладенькі колони сходилися конусом і немов підпирали саме небо.

— Бетод збирається влаштувати війну з ними? — прошепотів Лоґен. — Та він збожеволів.

— Можливо. Утім, Бетод, яким би марнославним і пихатим не був, розуміє, що таке Союз. — Баяз кивнув на місто. — Усі ці люди заздрять одне одному. Союз союзом, але вони готові перегризти одне одному горлянки. Бідні скубуться за дрібниці. Багаті ведуть таємні війни за владу та гроші, і називають себе урядом. Це війни слів, обману та підступу, але вони не менш криваві за звичайні. Жертв чимало. — Маг зітхнув. — За цими стінами вони кричать, сваряться і постійно кидають одне одному гадючки. Давні сварки ніколи не забуваються, а навпаки — розростаються і пускають коріння, яке із року в рік стає лише глибшим. Так було завжди. Вони не такі, як ти, Лоґене. Тут людина може усміхатись, підлещуватись і називати тебе другом, дарувати подарунки однією рукою і всаджувати ножа іншою. Це місце здасться тобі дивним.

Лоґен уже вважав це місце найдивнішим з усього, що він бачив. Його здивуванню не було меж. Коли їхній корабель увійшов у затоку, місто почало нестримно рости. Ліс білих будівель, поцяткованих темними вікнами, оточував їх зусібіч, а пагорби змінювали дахи та вежі, що тіснилися стіною до стіни, аж поки впирались у берегову лінію.

У затоці змагались між собою кораблі та човни усіх видів: напинались вітрила, матроси перекрикували шум моря, бігаючи палубами і здираючись такелажем. Деякі судна були навіть менші за їхній двопарусник, деякі — значно більші. Лоґен приголомшено дивився, як до них, розтинаючи хвилі і здіймаючи носом фонтан сяйних бризок, пливе один із таких кораблів. Гора дерева, яка наче за повелінням якогось чарівника пливе морем. Корабель пройшов повз, здійнявши високі хвилі, але він був не один — до незліченних причалів вздовж усього узбережжя було пришвартовано багато інших кораблів.

Затулившись від яскравого сонця рукою, Лоґен почав розглядати людей на прибережних доках. Він уже навіть почав чути — людські голоси та крики, гуркіт возів і гупання вантажів об землю. Лоґен бачив сотні крихітних фігурок, що, наче мурашва, метушилися між кораблів і будівель.

— Скільки тут живе людей? — прошепотів він.

— Тисячі. — Баяз стенув плечима. — Сотні тисяч. Сюди приїздять з усіх куточків Земної кулі. Тут є північани і темношкірі кантійці з Гуркула й околиць. Є люди зі Старої імперії, що на далекому заході, та купці з Вільних міст Штирії. Є навіть прибульці з найдальшої далечіні — з Тисячі Островів, далекого Сулджука і Тхонда, де поклоняються сонцю. Людей тут більше, ніж можливо полічити — вони живуть, вмирають, працюють, плодяться і лізуть одне поперед одного. Ласкаво просимо, — Баяз розкинув руки, намагаючись охопити величезне, прекрасне, безкрає місто, — у цивілізацію!

Сотні тисяч. Лоґен не міг цього збагнути. Сотні… тисяч. Хіба на світі може бути стільки народу? Лоґен замислено обводив місто поглядом, потираючи втомлені очі. Як може виглядати сто тисяч людей?

Через годину він дізнався.

Подібні тісняву і штовханину Лоґенові доводилося бачити лише у битві. Доки й самі чимось нагадували поле бою — ті самі крики, гнів, стовпотворіння, страх і хаос. Це була битва, у якій не відали пощади. Битва, яка не мала ні кінця, ні переможців. Лоґен звик до відкритого неба, до простору, до самоти. В дорозі, коли Баяз із Кеєм їхали обабіч нього, йому робилось тісно. Тепер люди були з усіх боків — вони штовхалися, товклися і кричали. Сотні! Тисячі! Сотні тисяч! Чи справді вони всі були людьми? Такими ж, як і він, з думками, примхами та мріями? Обличчя з’являлися і зникали — неприязні, тривожні і понурі, вони розчинялися в нудотному вирі барв. Лоґен зглитнув слину і закліпав. У горлі пекло, а голова йшла обертом. Поза всяким сумнівом, це пекло. Лоґен знав, що він заслужив на нього, проте не пам’ятав, коли встиг померти.

— Малакусе! — зашипів він у розпачі. — Учень обернувся. — Спинись на мить! — Лоґен смикнув комір, щоб впустити хоч якесь повітря. — Мені нема чим дихати!

Кей посміхнувся.

— Це, напевно, через сморід.

Учень міг мати рацію. Доки смерділи так, що можна було вчадіти. Запахи затхлої риби, нудотних спецій, гнилих фруктів, свіжого кізяку, спітнілих коней, мулів і людей змішались під палючим сонцем у невимовно гримучу суміш, утворивши сморід, гірший за всі дотеперішні.

— З дороги!

Хтось грубо штурхнув Лоґена плечем і зник. Він зіперся на брудну стіну і витер піт з обличчя.

Баяз усміхався.

— Це тобі не безкрая, пустельна Північ, чи не так, Дев’ятипалий?

— Так.

Лоґен спостерігав людський поспіх — перед ним проходили коні, вози і нескінченне море облич. Один чоловік, проходячи повз, підозріло глипнув на нього. Потім хлопчик показав пальцем і щось вигукнув. Якась жінка з корзиною поспішно обійшла його доокруж, не зводячи наляканого погляду. Не встиг він передихнути, як помітив, що всі вони всі витріщаються і показують пальцями на нього, і вигляд у них був незадоволений.

Лоґен нахилився до Малакуса.

— Мене бояться і ненавидять по всій Півночі. Мені це не подобається, але я хоч розумію, чому, — похмура групка матросів суворо витріщалася на нього, при цьому про щось між собою перешіптуючись. Він спостерігав за