Світлана Олександрівна Олексійович - У війни не жіноче обличчя

двісті двадцять п’ятого полку

Гомельської області

«Перше доручення... Принесли мені листівки. Я зашила їх у подушку. Мама стелила постіль і намацала. Розпорола подушку і побачила ці листівки. Стала плакати. "Ти себе занапастиш і мене". Але потім вона мені допомагала.

До нас часто приїжджали партизанські зв’язкові. Розпряжуть коня, зайдуть. Що ви думаєте, сусіди не бачили? Бачили і здогадувалися. Я казала, що це від брата, з села. Але всі добре знали, що в мене ніякого брата в селі немає. Я їм вдячна, я всій нашій вулиці маю вклонитися. Єдиного слова стало б, щоб ми загинули, вся сім’я. Досить було лише пальцем ткнути в наш бік. Але ніхто... Жодна людина... У війну я так полюбила людей, що ніколи не зможу їх розлюбити...

Після визволення... Я йду вулицею й оглядаюся: вже не могла не боятися, не могла спокійно пройти вулицею. Іду й машини лічу, на вокзалі поїзди... Довго відучувалась...»

Віра Григорівна Сєдова,

підпільниця

«Я вже плачу... Сльози заливають...

Зайшли ми до хати, а там нічого немає, дві голі обстружені лавки і стіл стоїть. Навіть кухля, здається, не було — води напитися. Усе в людей забрали. І лише ікона в кутку, і рушник на ній висить.

Сидять дід із бабою. Один наш партизан зняв чоботи, онучі такі рвані, він їх згорнути вже не може. А дощ, а багнюка, а чоботи рвані. І ось та бабка підходить до ікони, знімає рушник і віддає йому: "Дитинко, а як же ти підеш?"

А більш нічого в тій хаті немає...»

Віра Сафронівна Давидова,

партизанка

«Перші дні... Підібрала я за селом двох поранених... Один був поранений у голову, у другого солдата — осколок у нозі. Сама цей осколок витягла, до рани влила гасу, не знайшла нічого іншого. А я вже знала... Про гас, що він дезінфікує...

Виходила я їх, підняла на ноги. Спочатку один пішов у ліс, а потім другий. Останній, коли йшов, відразу — мені в ноги. Хотів мені ноги цілувати:

— Сестричко люба! Ти мені життя врятувала.

Не було ні імені, нічого. Лише — сестра і брат.

Жінки зберуться ввечері у мене в хаті:

— Кажуть німці, що Москву взяли.

— Ніколи!!!

Із цими жінками піднімали ми після визволення колгосп, мене поставили головою. Було ще в нас чотири діди і п’ять хлопчиків років по десять-тринадцять. Це мої орачі. Було двадцять коней, у них короста, їх треба лікувати. Ото і все наше господарство. Не було ні коліс, ні хомутів. Лопатами жінки землю піднімали, на коровах і бугаях боронували, бичкам хвости повідкручували, вони ляжуть, і їх не підняти. Хлопчики день боронують, а ввечері вузлики розв’яжуть, у всіх їжа однакова — прісні коржики-праснаки. Ви і не знаєте, що це. Насіння щавлю, калачики... Не знаєте? Така трава є. Конюшину щипали. І все це товкли в ступі. І пекли ці праснаки. Такий хліб... Гіркий-гіркий...

Восени прийшла рознарядка: вісімдесят кубометрів лісу повалити. З ким? Узяла свого хлопчика дванадцяти років і дівчинку десяти років. Й інші жінки так само. Здали ми цей ліс...»

Віра Митрофанівна Толкачова,

партизанська зв’язкова

Розповідають

Йосип Георгійович Ясюкевич і його дочка Марія, у війну партизанські зв’язкові загону імені Петракова бригади імені Рокоссовського:

Йосип Георгійович:

— Усе віддав заради перемоги... Найрідніше. Сини мої воювали на фронті. Двох племінників розстріляли за зв’язок із партизанами. Сестру мою, їхню матір, фашисти спалили. У їхній же хаті... Люди переказували, що поки дим не затулив, стояла вона рівненько, як свічка, і ікону тримала. Після війни: сонце заходить — мені здається, щось горить...

Марія:

— Я була дівчинка, тринадцять років. Я знала, що батько допомагає партизанам. Розуміла. Приходили якісь люди вночі. Щось залишали, щось забирали. Часто батько брав мене із собою, посадить на віз: «Сиди і не вставай із цього місця». Коли приїдемо куди треба, він виймає звідти зброю або листівки.

Потім почав мене посилати до станції. Навчив, що треба запам’ятовувати. Я тихенько прокрадуся до кущів і до ночі там, рахую, скільки ешелонів пройшло. Запам’ятовую, що везуть, воно ясно: зброя, танки або солдати їдуть. Два-три рази на день німці прострілювали кущі.

— А не страшно було?

— Я маленька, проберуся завжди так, що мене ніхто не помітить. А той день... Я добре пам’ятаю... Батько два рази намагався виїхати з хутора, де ми жили. Під лісом його чекали партизани. Два рази виїжджав, і два рази його повертали патрулі. Стало темніти. Кличе мене: «Марійко...» А мати в плач: «Не пущу дитя!» Тягне мене від — батька...

Але я побігла через ліс, як він велів. Я там усі стежки напам’ять знала, щоправда, темряви боялася. Партизан знайшла, вони чекали, все передала, що батько сказав. А коли поверталася назад, вже світати почало. Як обійти німецьких патрулів? Кружляла лісом, кружляла і провалилася в озеро, піджак батьківський, чоботи, все потонуло. З