Айзек Азімов - Межа Фундації

якщо використовуватиме відкрите горнятко? Бачите ті кільця на стінах та стелі? Упродовж більш ніж двадцяти тисяч років це традиція в зореплаванні, але на гравітаційному зорельоті вони абсолютно непотрібні. Та все ж вони тут, і готовий закласти цілий корабель проти горнятка кави: ваш космічний щур удаватиме, що вмирає від удушення під час зльоту й хитатиметься між цими кільцями, ніби він під G-0 замість G-1 — тобто замість нормальної гравітації.

— Жартуєте.

— Що ж, можливо, трохи, але соціальна інерція є скрізь — навіть у технологічному поступі. Як наслідок на стіні в нас непотрібні кільця, а горнятка, якими нас постачають, мають пипки.

Пелорат задумливо кивнув і сьорбнув кави.

— А коли ми злітаємо? — нарешті сказав він.

Тревіз від душі розреготався і відповів:

— Піймалися. Я почав говорити про настінні кільця, і ви так і не помітили, що ми одночасно почали злітати. Зараз ми вже за милю від землі.

— Ви знову дуркуєте.

— Гляньте самі.

Пелорат глянув, а тоді сказав:

— Але ж я нічого не відчув.

— Ви й не мали нічого відчути.

— Ми не порушуємо правил? Хіба ми не мали йти за радіомаяком висхідною спіраллю, так само як під час посадки?

— Немає потреби, Янове. Нас ніхто не зупинить. Узагалі ніхто.

— Але ж ви казали, коли ми спускалися…

— То була інша річ. Їм не дуже хотілося бачити нашу посадку, але вони дуже раді бачити, як ми відлітаємо.

— Навіщо ви це кажете, Ґолане? Єдиний, з ким ми розмовляли про Гею, це Квінтесетц, і він вмовляв нас не летіти.

— Не вірте, Янове. Це було для годиться. Він зі шкіри ліз, щоб ми полетіли на Гею. Янове, ви захоплювалися тим, як я блефом витягнув із Квінтесетца інформацію. Перепрошую, але я не заслуговую на це захоплення. Якби я зовсім нічого не робив, то він би все одно дав мені інформацію. Спробуй я затулити вуха, він би мені її прокричав.

— Навіщо ви таке кажете, Ґолане? Це ж божевілля.

— Параноя? Ага, знаю. — Тревіз повернувся до комп’ютера й обережно збільшив його чутливість. — Нас не зупиняють, — сказав він. — Ніяких кораблів на такій відстані, щоб могли створити перешкоду, ніяких попереджувальних сигналів.

Він знову розвернувся до Пелората.

— Скажіть мені, Янове, як ви довідалися про Гею? Ви знали про неї ще тоді, коли ми були на Термінусі. Знали, що вона в секторі Сейшелл. Ви знали, що її назва якимось чином є формою слова «Земля». Де ви все це почули?

Пелорат, здавалося, закляк.

— Якби я був у своєму кабінеті на Термінусі, — сказав він, — то міг би звіритися з картотеками. Я не все взяв із собою — принаймні не дані про дати, коли вперше зустрів той чи інший фрагмент інформації.

— Що ж, поміркуймо над цим, — похмуро підхопив Тревіз. — Зважте на те, що самі сейшеллці щодо цього неговіркі. Вони так не бажають говорити про Гею, що навіть заохочують забобони, які змушують звичайних мешканців цього сектора вважати, ніби такої планети не існує у звичайному просторі. Та я можу розповісти вам дещо інше. Гляньте на це!

Тревіз розвернувся до комп’ютера, його пальці заширяли над підруччям із легкістю та граційністю, які він напрацював довгою практикою. Поставивши руки на контактні панелі, він із радістю відчув їхній теплий дотик, їхній хват. Як завжди, відчув, як частина його свідомості просочується назовні.

— Це комп’ютерна мапа Галактики, — сказав Тревіз, — така, якою вона була в банках пам’яті комп’ютера до того, як ми висадилися на Сейшеллі. Я хочу показати вам ту частину мапи, що відображає нічне небо Сейшелла, яке ми бачили минулої ночі.

Приміщення затемнилося, і на екрані розпростерлося зображення нічного неба.

Пелорат тихо сказав:

— Таке ж гарне, як ми бачили на Сейшеллі.

— Ще гарніше, — нетерпляче сказав Тревіз. — Тут немає ніяких атмосферних перешкод, хмар, поглинання на горизонті. Але зачекайте: я її трохи підрегулюю…

Зображення рівномірно рухалося, створюючи в спостерігачів враження, ніби рухаються вони. Пелорат інстинктивно схопився за поруччя крісла, щоб утримати рівновагу.

— Он там! — сказав Тревіз. — Упізнаєте?

— Звичайно. Це П’ять Сестер — п’ятикутник зірок, який показував Квінтесетц. Його легко впізнати.

— Авжеж. Але де Гея?

Пелорат заморгав. Тьмяної зірки в центрі не було.

— Її там немає, — відповів він.

— Правильно. Її там немає. Це тому, що її локацію не додали в банки пам’яті комп’ютера. Те, що ці банки могли навмисно зробити неповними заради нашого блага, поза межами ймовірності, тож я можу зробити висновок, що галактографам Фундації, які їх створювали й мали величезні обсяги даних у своєму розпорядженні, не було відомо про Гею.

— Ви думаєте, що якби ми полетіли на Трентор… — почав Пелорат.

— Думаю, що там ми теж не знайшли б даних про Гею. Сейшеллці — ба більше, я підозрюю, що й самі геянці — бережуть її існування в таємниці. Ви самі сказали кілька днів тому, що деякі планети свідомо залишалися поза увагою, намагаючись уникнути оподаткування або зовнішнього впливу, і це не було чимось абсолютно незвичайним.

— Зазвичай, коли картографи та статистики натрапляють на такий світ, — сказав Пелорат, — вони знаходять його в малонаселених частинах Галактики. Саме ізоляція дає таким світам змогу переховуватися. А Гея не ізольована.

— Правильно. Ще одна річ, яка робить її незвичайною. Отже, залишімо цю мапу на екрані, щоб ми могли й далі розмірковувати над невіглаством наших галактографів, і дозвольте мені запитати знову: з огляду на таке невігластво вельми обізнаних людей, як ви дізналися про Гею?

— Мій добрий Ґолане, я збирав інформацію про міфи, легенди та історії, що стосувалися Землі, понад тридцять років. Не маючи із собою повного архіву, як я можу…

— Можемо почати з якоїсь точки, Янове. Скажімо так: ви дізналися про це в перші п’ятнадцять років своїх досліджень чи в останні п’ятнадцять?

— О, ну якщо говорити так широко, то це було пізніше.

— Ви можете краще. Припустімо, що ви дізналися про Гею лише в останні пару років.

Тревіз пильно глянув кудись у Пелоратовому напрямку, зрозумів, що не може розтлумачити вираз його обличчя в тьмяному світлі, і трохи збільшив рівень освітлення кімнати. Велич нічного неба на екрані пропорційно потьмяніла. Обличчя Пелората було нерухоме й нічого не виказувало.

— Ну? — сказав Тревіз.

— Я думаю, — м’яко відповів Пелорат. — Можливо, ви маєте рацію. Я не можу в цьому присягнутися. Коли я написав до Джимбора з Ледбетського університету, то не згадував про Гею, хоча в тому разі це було б доречно і… це було… подумаймо… це було в 95-му, три роки тому. Гадаю, ви праві, Ґолане.

—